Публікація Леоніда Анічкіна Перейти до переліку статей номеру 2009:#6
До розуму і серця


28 травня 1928 року в Селянському будинку в Києві (Сільбуді) відбулося урочисте відкриття першого в Україні Пересувного українського селянського театру.

Згадана подія сталася після широких дискусій про культуру українського села. На дискусіях говорили про трагічну історію села, про необхідність нести туди знання і культуру, а це завдання може виконати на першому етапі Український селянський театр.

Починався театр із 19 чоловіків-ентузіастів. Кожен мав, крім акторської професії, ще одну. Чи то робітник сцени, чи то перукар, художник, костюмер, адміністратор і т.д. Для нас це була творча співдружність, яка несла національну культуру в найвіддаленіші глибинні райони України, маленькі села, куди в той час не приїздили звичайні стаціонарні театри з далеких міст і столиць.

Заснування селянського театру стало великою культурною подією в житті України. Про такі пересувні театри написано в нас дуже мало. Працю акторів у таких театрах оцінено нашими театрознавцями недостатньо. Ми несли в село культуру, знаючи наперед, що нас чекає не тільки радість творчості, а й труднощі.

Пригадую, як колись ми добиралися з села Войкова до села Великий Крупіль. Та відтіля насилу вирвалися живими. Коли ми під’їхали підводою, запряженою волами, до клубу й почали знімати речі й облаштовувати сцену для вистави, хтось із акторів закричав, що клуб горить.

Ми негайно побігли з відрами по дворах шукати воду. Почали брати воду зі ставка і гасити пожежу. Та підбігли селяни й почали нас бити дрюччям і коромислами, щоб ми не гасили вогонь. «Нехай горить! Так Богові завгодно!»

Справа в тому, що клуб було переобладнано з церкви. Це викликало лють у пастви. За півгодини клуб згорів.

Ми зі своїми речами перейшли до сільради. Вранці там зібрався величезний натовп. Все село: попереду жінки, а позаду чоловіки. Всі кричали: «Бий їх! Це вони нашу церкву спалили!». Якась жінка кричала, що бачила, як ми внесли з підводи в стару церкву чортячу голову з рогами. Тільки ця голова опинилася в церкві, з чорта повалив вогонь, і все запалало. Насправді чортячою головою була голова корови, виліплена для гуморески про ледарів на фермі.

Тоді ми вийшли до людей. До нас приєдналися кілька вчителів. Тільки там з’ясувалося, що пожежа в церкві – справа рук незборимих атеїстів. А пожежу хотіли пояснити приїздом театру.

На цьому все й закінчилося. Нас відпустили.

А в яких умовах доводилося акторам відпочивати між виставами! Пригадую, як ми поїхали в село Оране на Поліссі. Це було колись таке глухе село, що, як нам розповідали селяни, коли в 1920 році не було солі, то один селянин спробував посіяти сіль – думав, що вродить.

Пора була осіння. Їхали на підводах. Щось кілометрів зо тридцять.

Прибули. Почали підшуковувати, де можна перед виставою відпочити. Ніхто не пускає. Змучені, голодні, ми зіграли виставу «Республіка на колесах» Мамонтова в маленькому приміщенні сільради. Уже після вистави нас забрав до себе якийсь селянин. У нього була хатина, в якій жив він, дружина і п’ятеро дітей. Сім’я лягла на печі, а ми долі. Вночі один із акторів почав кричати: «Хлопці! Хлопці! На мене хтось лізе! Рятуйте!». З’ясувалося, що в сінях господарі тримали свиню з поросятами. Вночі, шукаючи тепло, свиня відчинила двері й почала з поросятами підривати солому, на якій ми спали. А одне порося трусилось, шукаючи тепла, й полізло під нашого колегу. Коли ми всі прокинулися, сміх не вщухав до самого ранку.

Вранці ми дістали підводи, навантажили театральний скарб, а самі пішли пішки за підводами працювати в інше село, показувати наші вистави, зустрічатися з нашими глядачами.

«Тев'є-молочник» – перші кроки на українській сцені

Якось у жовтні 1937 року у Василькові, де в той час перебувала репетиційна база нашого театру, до мене підійшов наш режисер Амітін і запросив до свого кабінету. Там нас чекали драматурги наших концертів Добрушик та Йослейдер і філолог-перекладач Райцин – журналіст, який писав у місцеву пресу.

«Анатолію Пилиповичу, – звернувся до мене Амітін. – Є ідея. Ця ідея – «Тев’є-молочник»! Вони зробили інсценізацію твору Шолом-Алейхема. Як ви до цього ставитесь?».

«Шолом Алейхема українською мовою?!»

«Читайте. Думайте. Зробіть свої зауваження. Головне – приміряйте на себе роль головного героя вистави. Як Вам подобається така пропозиція?».

Через тиждень відбулася художня рада театру. Обговорення було дуже бурхливим. Рада прийняла п’єсу. Весною 1938 року – прем’єра. Ми відразу поїхали з виставою маленькими містечками України. Зал був завжди переповнений. Дивитись нас приходили і приїздили цілими сім’ями.

Про нас писали в місцевій пресі. Ось деякі уривки:

«Приїзд театру трудящі Обухова зустріли з великим задоволенням. Перед режисером Амітіним і колективом виконавців стояло складне і відповідальне завдання. Треба було правдиво відтворити національний колорит, творці вистави мали переконливо показати життя і побут єврейської сім’ї, розкрити інтернаціональні ідеї вистави. Хоча всі персонажі говорять чистою українською мовою, гра акторів настільки реалістична, що це аж ніяк не позначається на художній цілісності вистави. Зворушливий і глибоко реалістичний образ створив артист Моторний».

Улітку театр всі свої вистави показував не тільки в приміщенні, а й безпосередньо в полі, на токах, на імпровізованих сценах.

У цей час у селах почали будувати клуби, і ми активно розширили свій репертуар. На цих сценах ми вже показували «Після балу», «Запорожця за Дунаєм», «Саву Чалого», «Сорочинський ярмарок», «Наталку Полтавку», «Пошились у дурні». Програму, яка утвердилася, доповнювали злободенними творами та гуморесками, які висвітлювали сьогодення кожного села, містечка, районного центру.

Театр розгорнув допомогу самодіяльним гурткам у підборі репертуару, допомагали у постановках, консультували, як гримуватися.

Крім того, театр узявся поширювати українську літературу. Актори за допомогою Укрспоживспілки влаштовували пересувну книгарню, яка мандрувала разом із нами від села до села. Актори показували книжки і переповідали їхній зміст.

Нині навіть важко пригадати всі форми роботи, які провадив наш театр. Із кожним роком культура на селі зростала, глядач ставав вимогливішим. Він уже прагнув не тільки подивитися виставу, а й послухати музику. При театрі було організовано музичний квартет.

Після війни театр удостоївся нової назви – Київський обласний український драматичний театр. Також театр отримав нове приміщення в Києві.

Склад театру зріс до 45 чоловік. Наш репертуар обріс виставами, що відповідали вимогам часу. Це були «Бравий солдат Швейк», «Прикордонники», «В степах України». Нам допомагали і грали у виставах провідні артисти України. З нами працювали: Гнат Юра, Юрій Шумський, Амвросій Бучма, Олексій Ватуля.

Та раптом 1956 року було видано наказ, за яким деякі театри мали перебратися до Кримської області. Це був подарунок наймолодшій області Радянської України. В театрі почалося з новою назвою і нове життя. Але це вже була інша історія, інших людей і в інший час.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#6

                        © copyright 2019