Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2009:#2
Анімакрок–2008: зупинка на вимогу. Український фокус


Фестиваль анімаційних фільмів «Крок», який кожного вересня впродовж семи–десяти днів мандрує почергово річками Росії

та України, був торік п’ятнадцятим. 2009 року він святкуватиме своє двадцятиріччя. Такі розбіжності в літочисленні зумовлені тим, що до 1998-го «Крок» відбувався лише раз на два роки.

Немає сумнівів, що за цей чималий час фестиваль зумів професійно вирости, стати не просто більшим і строкатішим, а й, так би мовити, актуальнішим. В останні роки в його програмі можна побачити більшість стрічок, які отримують престижні європейські та світові нагороди (хоча й не завжди оцінка «кроківського» журі збігається з оцінками журі інших міжнародних фестивалів).

«Крок»–2008 за місцем проведення був російським і, за традицією, його присвячено дебютному й студентському кіно.

У січні ж київський Будинок кіно збирає повні зали охочих побачити не лише переможців торішнього фестивалю, а й ретроспективи відомих режисерів, найцікавіші роботи останніх років, а також вибране з конкурсної програми, що з тих чи тих причин не отримало нагород. А для українців особливо приємним було те, що вперше за кілька років дістали змогу побачити окрему програму прем’єр української анімації. Щоправда, з десяти українських короткометражних анімаційних фільмів у конкурсній програмі участь брали лише чотири. Три з них – роботи студентів майстерні Євгена Сивоконя: «355 акрів музики» Максима Міленка, «Автопортрет» Наталії Скрябіної та «Катеринка представляє» Катерини Чепик (диплом фестивалю). Четвертою ж була вже знана киянам робота Артема Сухарєва та Максима Ратникова «На межі», виконана в новітній 3D-технології.

Загальне враження від студентських стрічок було приємним. «355 акрів» Максима Міленка – яскравий калейдоскоп візуальних асоціацій, навіяних музикою джазового піаніста Дейва Брубека. Упродовж однієї п’єси тут змінюються не тільки образи, а й настрій (від майже шалено-енергійного – до ледь іронічного і навіть трохи ностальгійного). Несюжетна анімація, що може часом втомлювати глядача абстрактністю чи надміру суб’єктивними візіями автора, цього разу виявилася зрозумілою і цікавою.

«Автопортрет» Наталії Скрябіної – кількахвилинна замальовка робочого дня авторки: від неприємного пробудження під дзеленчання будильника, екстреного вибігання з дому – й до творчих мук за власним робочим столом. Намальовані образи поєднуються тут із «реальними» кадрами, в яких бачимо авторку. В якусь мить до неї навіть прилітає дракон, якого вона хвилю тому олівцем намалювала на папері. Як написано в прикінцевих титрах, у монтажних роботах Наталії допомагав Степан Коваль.

«Катеринка представляє» – фільм сюжетно подібний до попереднього. Катеринка так само переживає творчу кризу: вигадуючи щораз нових персонажів, вона не може їх контролювати після створення – кожен починає жити власним життям. Намальований велосипед їде геть, людська постать бігає кімнатою, інша – самостійно відриває аркуш, на якому намальована. Врешті авторка залишається самотньою за своїм комп’ютером, щось наполегливо вистукуючи на клавіатурі. За дотепність і легкість бачення вона й отримала свою фестивальну нагороду.

«Маленький великий пес» Людмили Ткачикової – зразок добротної дитячої анімації. Анімації з гарним сюжетом (дотепним і водночас ліричним), симпатичними і колоритними мальованими персонажами (троє псів із дуже різними вподобаннями й характерами, добра бабуся, яка збирає в своєму домі всіляку живність, маленький хлопчик, який ніяк не може навчитися закидати м’яч у кошик, його велетенський тато-спортсмен та ін.) і якісним українським озвученням. Власне, історія такси, який шукає собі господаря, та хлопчика, який шукає собі пса, привертає увагу не в останню чергу через майстерне озвучення, здійснене Богданом Бенюком. Здається, саме такі мультики можуть бути цікавими наймолодшому українському глядачеві.

Робота ж Наталії Чернишової – казка «Про Степана-коваля» (перед показом глядачі посміювалися, чи не іменитий мультиплікатор є головним персонажем цієї анімаційної стрічки) – хоча також орієнтована на маленького глядача, та радше російського, аніж українського. Головний герой цієї казки – хоробрий коваль Стьопа, який зумів повернути людям місяць, зорі й сонце, викрадені нечистою силою, й таким чином здобути руку чарівної Єлизавети. Знята в рамках російського проекту студії «Пілот» «Гора самоцвітів», що об’єднує казки народів світу, вона за стилістикою (і візуальною, і сюжетною) російська, так само як російським казковим персонажем є і сам Стьопа. Наголошую на цьому лише з тієї причини, що цей симпатичний і дотепний дитячий мультик, знятий за підтримки російської сторони й на основі російського фольклору, з дуже великою умовністю можна назвати українським.

Дві інші стрічки є прикладами типово дитячої анімації – цілком доречної та гарної для маленького глядача, але не розрахованої на фестивальні покази.

«Чарівний горох» Ярослави Руденко-Шведової – ще одна версія української народної казки про могутнього Котигорошка, розказаної оповідачем-одудом. «Червону жабу» Мар’яни Медвідь зроблено на основі казки Марини та Сергія Дяченків. Власне, це ще одна версія казки про «гидке каченя»: жабка, яка потерпає через свій незвичний вигляд (її шкіра привертає увагу всіх хижаків, бо ж важко червоній жабі замаскуватися серед зелені болота), згодом зуміє перетворити свою ваду на перевагу й змусить переслідувачів боятися.

Одна з найцікавіших українських анімаційних стрічок – «Театральний роман» Оксани Карпус. Його також знято за сценарієм подружжя Марини та Сергія Дяченків. Це єдиний у програмі ляльковий фільм (а робота з ляльками, як відомо, потребує набагато більших часових затрат, аніж, скажімо, мальована).

У цій же стрічці продумано все до найменших деталей – не лише у вигляді чи одязі персонажів, а й в інтер’єрах, загальній атмосфері тощо. Перед нами – світ комах, дуже подібний до людського. Є тут і свій театр зі сценою, свої актори та глядачі, є квіткарки, які продають на вулицях букети, тощо. «Театральний роман» – історія зворушливого кохання маленької і непомітної глядачки-комашки до свого театрального кумира (який дуже нагадує вусатого таргана). Мало не щовечора приходить вона до театру, аби послухати арії ставного й могутнього актора (насправді ж під імпозантними обладунками ховається звичайний непоказний персонаж). Так минають роки. Глядачка виростає (спершу школярка з бантами, вона невдовзі перетворюється на «жінку», народжує дитинку, а потім стає сивою бабусею), старішає і її кумир. Незмінною є лише його роль на сцені та прихильність глядачки. І от лише в глибокій старості вони знайомляться. Актор, поскрипуючи зношеними обладунками й перемагаючи старечий ревматизм, підходить до бабусі й дарує їй квіти.

Дуже дотепно в стрічці показано й театральне життя: закулісні працівники, які приводять у рух театральну машинерію, актори, які грають другорядні ролі, музикант, який роками змушений виконувати один і той самий музичний супровід. «Театральний роман» – приклад анімаційного фільму, який може бути однаково цікавий і дітям, і дорослим. Перших він привабить передусім своїм сюжетом та образами, других – вигадливістю авторської фантазії та продуманістю кожної найменшої деталі.

Закривала програму стрічка метра української анімації Євгена Сивоконя. «Збережи і врятуй» є дуже ностальгійною в доброму сенсі й трохи сумною стрічкою, а також гарною з художнього погляду. Щодо виражальних засобів цей фільм доволі аскетичний: автор використовує лише кілька кольорів, промальовує олівцем тільки найголовніші деталі. Утім, таке обмеження засобів тільки сприяє більшій художній виразності: тут кожна рисочка несе якусь інформацію.

У сюжетному сенсі – це історія ангела-охоронця, який врешті не зумів порятувати свого підопічного. Сидячи вночі на даху будинку (його силует у цій сцені нагадує постать сумного Спасителя, якого скульптори колись вирізьблювали на надмогильних пам’ятниках), він пригадує усе своє життя: як тримав над хлопцем парасольку в дощ; як урятував його, коли той ледь не втопився; як бився з іншим ангелом на небі, доки хлопці з’ясовували стосунки на землі; як, зрештою, уже дорослим хлопець став багатієм і відмовився від послуг небесного охоронця (бо ж тепер у нього була ціла армія власних озброєних захисників). Уперто мандруючи за чоловіком, ангел самотньо чекає його на даху, літає за літаком, заглядає у вікна, та врешті не витримує і йде геть. Не дивно, що вже в наступну мить чоловік гине, потрапивши в якусь бандитську стрілянину.

Коли ж підсумовувати, то загальне враження від української програми «Кроку» позитивне. Може, не все з показаного претендує на фестивальні нагороди. Утім, не вся анімація на це розрахована: не менш важливо, щоб з’являлися й просто гарні мультики, зняті для сучасної дитини.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#2

                        © copyright 2019