Бесіду веде Григорій Заславец Перейти до переліку статей номеру 2009:#1
Знімався в блискучому сузір’ї акторів


Микола Олексійович Шутько – актор, народний артист України (1983). Закінчив Дніпропетровське театральне училище, працював у Чернівецькому українському музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської. В 1963 – 1982 рр. – актор Київського драматичного театру ім. І.Франка, де був зайнятий у спектаклях «Украдене щастя», «Лимерівна», «Ярослав Мудрий». Знявся у фільмах «Макар Діброва», «Тут нам жити», «Перший парубок», «Я – Хортиця», «Звинувачення», «Прощайте, фараони!», «Прелюдія долі», «Наближення до майбутнього», «Дума про Ковпака», «Вавилон ХХ», «Три гільзи від англійського карабіна». Грав також у російських фільмах «Вони воювали за Батьківщину», «Смак хліба», «Тут, на моїй землі».

– У виборі професії спиралися на театральні традиції родини?

– Та ні, на відміну від багатьох моїх колег, свою династію працівників мистецтва я започаткував сам. Виріс я в робітничій родині в промисловому місті Кривому Розі, але, бачачи мій потяг до мистецтва, саме батьки порадили мені вступати в Дніпропетровське театральне училище, де я опановував секрети акторської майстерності з 1944 по 1948 роки.

Хочу підкреслити, що, незважаючи на те, що йшла Велика Вітчизняна війна, всі хлопці-студенти мали бронь від призову в армію. Таким чином держава піклувалася про перспективу театрального мистецтва.

На жаль, такого державного піклування немає сьогодні, коли майже всі периферійні театри відчувають гостру нестачу молодих чоловіків-акторів. Склалася парадоксальна ситуація – театральні навчальні заклади мають великий конкурс, але, закінчивши їх, молоді актори намагаються влаштуватись у великих містах, ігноруючи провінційні обласні, а тим паче районні драматичні театри.

І тут на перший план виходить не ігнорування молоддю регіональних театральних колективів, а бажання отримувати за свою працю належну платню, сповна використовувати свій творчий потенціал. Хоча в часи моєї театральної молодості оплата праці актора була не дуже великою. Але владні структури на місцях приділяли акторам значно більше уваги. Мені пощастило з театральним дебютом. Приїхавши за направленням в 1948 році в Чернівецький обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської, майже відразу став грати провідні ролі, що дуже важливо для творчого становлення молодого актора. З виїзними спектаклями побував у більшості населених пунктах Буковини, прикипів до її краєвидів, добрих, чуйних людей.

– Але ж і ролі в кіно не забарилися?

– І тут все склалося органічно. Вже в 1950 році вперше вийшов на знімальний майданчик в ролі сільського парубка у фільмі «Над Черемошем», який знімала на Буковині творча група кіностудії імені Довженка. І, мабуть, сподобався кіномитцям, тому що запрошення пішли одне за одним. Знімався я у багатьох кінорежисерів, але особливо пишаюся тим, що працював разом з такими видатними митцями, як Сергій Параджанов і Сергій Бондарчук. У стрічці Сергія Йосиповича «Перший парубок» я зіграв комедійну роль завідувача сільмагу Сидора Квача, радість спілкування з творчістю майбутнього генія світового кінематографа зберіг на все життя.

Що вже сказати про фільм Бондарчука «Вони воювали за Батьківщину», де я, єдиний актор з України (в ролі кухаря), представляв українське кіно у блискучому сузір’ї російських акторів. Про творчий склад кіногрупи красномовно свідчить факт: було запрошено 9 народних артистів Радянського Союзу. (До речі, єдиний випадок в історії радянського кіно.)

Атмосфера в кіногрупі, незважаючи на рівень зірковості, була напрочуд приятельська і доброзичлива. Ангеліна Степанова, Інокентій Смоктуновський, Ірина Скобцева, Іван Лапіков, Нонна Мордюкова. Микола Губенко, Лідія Федосєєва-Шукшина працювали з повною віддачею і заряджали своєю енергію інших акторів.

А що казати про вишукану шляхетність на знімальному майданчику і поза ним В’ячеслава Тихонова, лагідну усмішку (незважаючи на сорокаградусну спеку під час натурних сцен поблизу хутора Мелологівського Вологоградської області) незабутнього Юрія Нікуліна і взаємні підколювання нерозлучної парочки – Василя Шукшина і Георгія Буркова.

На жаль, саме під час цих зйомок Василь Макарович Шукшин, який подумки вже був у творчому процесі фільму про Степана Разіна за власним романом «Я прийшов дати вам волю», передчасно пішов з життя.

Мало хто знає, що блискуче озвучив його роль один із ленінградських акторів. Все було зроблено настільки майстерно, що відрізнити його голос від голосу справжнього Шукшина було практично неможливо.

Останню за часом свою роль (Кобзаря) я зіграв у телефільмі режисера М.Засєєва «Чорна Рада».

– Як довго ви працювали в Чернівцях?

– 1963 року, під час гастролей театру в Києві, я дістав запрошення перейти на роботу в Київський академічний драматичний театр імені Івана Франка, де й працював до 1980 року. Про довіру до мене як актора красномовно свідчить той факт, що вже невдовзі я грав роль Миколи Задорожного у п’єсі Івана Франка «Украдене щастя», яку також виконував легендарний актор Амвросій Бучма.

Я щиро вдячний рідному колективу франківців за надану мені можливість сповна використати на його уславленій сцені свої творчі можливості, зіграти майже у ста репертуарних спектаклях, однак кіно все-таки перемогло. Через велику зайнятість у кіно 1980 року я прийняв пропозицію керівництва Держкіно УРСР перейти провідним актором у штат кіностудії імені О.Довженка.

– Але ж останні роки вітчизняне кіновиробництво ледь животіє?

– На жаль. Сумно бачити занепад галузі, якій віддано стільки років життя. В той же час сподіваюся, що найтяжчий період вже пройдено і попереду – відродження українського кіно, одного з наймогутніших у світовому кіно за традиціями і творчими здобутками.

На жаль, не можу погодитися з оптимістичними заявами деяких мистецтвознавців про ренесанс українського театру. За винятком двох–трьох провідних столичних театрів, на мою думку, насиченого репертуару немає, як у київських, так і в більшості периферійних.

Із кожним роком старіють обласні і районні театральні трупи, не маючи гідного поповнення талановитою молоддю; бракує сучасного драматургічного матеріалу з життя України; практично не розробляються, як було раніше, інсценізації за творами регіональних письменників.

Та драматургія, що увійшла до збірника з п’яти п’єс, на який спромоглися сучасні українські драматурги, – відверто слабка і, за винятком сучасного трактування «Електри», не заслуговує на увагу театральних режисерів.

– Це ви говорите як актор чи як режисер?

– Скоріш режисер, але враховуючи і свій більш ніж 50-літній досвід акторської праці. Режисура мене приваблювала завжди. Першу виставу я поставив знову ж таки на сцені театру Чернівців у 1962 році. В так званому позаплановому спектаклі на матеріалі сучасної буковинської дійсності місцевого драматурга задіяв театральну молодь, до того зайняту у сценах масовки. Саме в цій виставі свої перші слова на театральній сцені вимовив геніальний український актор і режисер Іван Миколайчук.

Уже в Києві здійснив постановку Шолома Алейхема «Тев’є-молочник» у театрі-студії кіноактора. Пізніше випустив спектакль-мюзикл «Биндюжник і король» на сцені Житомирського обласного українського музично-драматичного театру.

– А що ж чернівчан обминаєте?

– Ніколи не забував буковинського краю і театральних побратимів, зокрема товариша молодості заслуженого артиста України О.М.Савку, на превеликий жаль, уже покійного.

Чекав лише нагоди для того, щоб передати буковинському театру набутий за довгий шлях у мистецтві досвід.

І тому успішно здійснену в травні 2003 року постановку на чернівецькій сцені музичної комедії-фарсу «Дорога Памела» вважаю проявом пошани театру.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#1

                        © copyright 2018