Олена Леонтович Перейти до переліку статей номеру 2009:#1
Вони були учнями великого майстра


Ніщо не віщувало трагічної долі Олексі Ходимчукові, що народився 17 березня 1896 року в с. Кропивня Розважівського (тепер Іванківського) району на Київщині в заможній селянській родині. Після початкової освіти на початку 1920-х років закінчив Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Там і розгледів обдарованого студента декан українського факультету Лесь Курбас та зарахував його до щойно створеної 1-ої театральної майстерні мистецького об’єднання «Березіль». Молодий актор-початківець був на сьомому небі від щастя, бо кожен мріяв потрапити до театру Курбаса. А режисер, відчуваючи талант Олекси, доручав йому ролі в кожній виставі («Рур», «Газ» Г.Кайзера, «Протигаз» С.Третякова та інші). 1926 року актор разом з театром «Березіль» переїхав до Харкова. Паралельно грав у виставах Державного народного театру: «Гайдамаки» за Т. Шевченком (Старшина), «Озолотились» Улагай-Красовського та Дубовського (Дмитро), «Фея гіркого мигдалю» І.Кочерги (Фактор), «Сорочинський ярмарок» М.Гоголя (Купець). Його молодого завзяття вистачало, за свідченням О.Семененка, і на працю режисера в Роменському пересувному театрі ім. Г.П.Затиркевич-Карпинської. Два роки О.Ходимчук працював в Червонозаводському театрі, згодом на запрошення Донбаської держдрами обіймав посаду чергового режисера.

Деякий час працював у Київському обласному управлінні у справах мистецтва.

У 1920-і роки він одружився з Наталею Пилипенко, радів народженню доньки Діамари.

У середині 1930-х О.Ходимчук очолив робітничо-колгоспний театр Вінницької області. Він намагався знайомити сучасних глядачів із п’єсами українських класиків: «Мартин Боруля», «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого, «Маруся Богуславка», «Маруся Чурай» М.Старицького тощо. Дбав про виховання молодих акторів, викладаючи акторську майстерність за системою Леся Курбаса, читаючи лекції з історії українського театру. Одночасно приділяв увагу аматорській молоді в гуртку при Вінницькому клубі залізничників.

У жовтні 1937 року театр виїхав на гастролі до Тульчина. Олексій Ходимчук був зайнятий звичною режисерською роботою. А в цей час над ним уже нависла смертельна небезпека, бо ІІІ і ІV відділи УДБ НКВС збились з ніг, розшукуючи «особливо небезпечного ворога» радянської влади О.О.Ходимчука, заздалегідь заготовивши постанову і декілька ордерів на арешт. Начальнику райвідділу м. Тульчина було послано телеграму під грифом «Совершенно секретно» з наказом негайно заарештувати «злочинця» і під спецконвоєм відправити до Києва.

9 листопада 1937 року Олексія Остаповича схопили енкаведисти і кинули до київської в’язниці. Під тортурами в нього вирвали «зізнання» в участі в націоналістичному підпіллі. Його справу № 4785 розглядали разом з іншими 28 грудня 1937 р. У витягу з протоколу №135 засідання трійки при Київському Облуправлінні НКВС УРСР зафіксоване обвинувачення в тому, що Олексій Ходимчук «є активним учасником української антирадянської, націоналістичної, терористичної організації, до якої був залучений українським письменником Савченком (засуджений). Знав про завдання організації, спрямовані на відокремлення України від СРСР і створення самостійної буржуазно-націоналістичної держави. Провадив підривну націоналістичну діяльність в радянському мистецтві. Групував навколо себе контрреволюційні елементи з метою залучення їх до контрреволюційної організації. Обирав до постановок ідеологічно шкідливі п’єси». За постановою трійки та на підставі статей 54-10, 54-11 КК УРСР було винесено вирок – «розстріляти, особисте майно конфіскувати». Такий шаблонний на той пекельний час вирок…

Олексій Остапович Ходимчук загинув від кулі ката о 24-ій годині 4 січня 1938 року в підвалах катівні. Тіло його, як тіла тисячі тисяч інших українців, було зарито поблизу села Биківня біля Києва.

Ім’я О. Ходимчука було реабілітоване 17 квітня 1989 року. А 18 травня 2008 року в Биківнянському лісі на сосні, пов’язаній рушником, прикріплено металеву табличку з іменем та датами народження і загибелі українського актора і режисера, учня Леся Курбаса. Це було зроблено з ініціативи автора цих рядків, коштом та на душевну втіху дочки Олексія Ходимчука поетеси Діми (Діамари Комілевської), яку зла доля занесла далеко від Батьківщини.

Дочкою Чернігівщини, що народилася над Десною, була Наталя Пилипенко. Ще під час навчання в гімназії брала участь в аматорських виставах «Просвіти». В українському театрі лише за один 1918 рік вона зіграла більше семи ролей («Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Танок життя» Олеся, «Мірандоліна» Гольдоні, «Брехня» Винниченка, «На перші гулі» Васильченка та ін.). 1920 року поїхала здобувати освіту до Києва. І тут втрутилася її величність Доля, бо по дорозі до університету дівчина, яка марила театром, побачивши чоловіка, схожого на Леся Курбаса (Наталя прочитала в журналі «Музагет» його оголошення про постання Першого драматичного театру ім. Шевченка і про набір туди молодих талантів, побачила там і фото), переборола сором’язливість і звернулася до нього. І мабуть, щось в очах Наталі було таке, що відомий режисер поставився до розмови серйозно і направив незнайомку до Молодого театру. Так талановита дівчина на роки пов’язала своє творче життя з театром Леся Курбаса, спершу з Молодим театром, а пізніше, у 1922 р., з «Березолем», який щойно постав. Ім’я Наталі Пилипенко невіддільне від нього. В цьому театрі на повну силу проявився її талант, відшліфований геніальним режисером. Вчитися у нього, працювати під його орудою було щастям. Через багато років вона писала: «Я, яка працювала під керівництвом Курбаса від 1920 року, від часу заснування «МОБ» (Мистецьке об’єднання «Березіль») аж до 1934 р., до арешту Майстра, мала щастя грати в цій виставі (йдеться про «Макбет» Шекспіра. – О. Л.) ролю другої Відьми». І продовжує: «Кажу «мала щастя» тому, що для нас, початкуючих акторів, кожен контакт з цим великим майстром був справжньою творчою радістю, й праці ми віддавалися з усією посвятою, повнотою жертвували особистими зацікавленнями». Наталя Пилипенко змогла утвердитися серед суцвіття талантів унікального українського театру. Досить сказати, що невдовзі молода актриса грала перші ролі серед таких видатних акторок, як Орися Стешенко, Наталя Ужвій, Валентина Чистякова, Олімпія Добровольська, Софія Федорцева. Її краса, талановитість, одержимість полонили шанувальників театру. Це був недовгий, але блискучий апогей актриси Наталі Пилипенко, характерної актриси, яка щодня мала щастя чути свого Вчителя, уважно дослухатися до його вказівок, грати у виставах, постановником яких був великий Майстер. А вона, на льоту схоплюючи зауваження, втілювала наміри режисера. То були короткі і такі насичені творчістю роки аж до трагічного дня, коли опричники тоталітарного режиму розправилися із світлим україн- ським генієм.

Понад 40 ролей виконала Н. Пилипенко в Українському театрі «Березіль» (Київ-Харків) за 14 років. А 1924 року зіграла роль Дячихи у фільмі «Вендета», який поставив Лесь Курбас.

На жаль, наразі невідома життєва і творча стезя актриси в період після загибелі «Березоля» і до моменту, коли вона 1943 року поїхала услід за дочкою, вивезеною на примусові роботи в Німеччину.

Після війни, опинившись у Парижі, Наталя Пилипенко не розгубилася, згуртувала українських акторів і, виявивши режисерську потугу, стала у 1950 р. постановником Шевченкових «Гайдамаків», однієї з перших вистав Леся Курбаса. Мабуть, не один раз згадувала настанови свого Навчителя, зверталася до нього за порадою і ніби чула його мудре слово та бачила поряд із собою.

І це відчули глядачі, бо в тижневику «Українське слово», який виходив тоді в Парижі, писали: «Є щось зворушливе в тому, як учні Курбаса плекають його пам’ять і намагаються зберегти його традиції, де б вони не були. Це чи не найкращий доказ, який творчий був Курбас, як його творче горіння поклало печать на оточення».

Ставши художнім керівником Українського театру, вона створила вистави і за п’єсами «Гетьман Дорошенко»

Л. Старицької-Черняхівської, «Мина Мазайло», «Патетична соната» М. Куліша та ін. Шість постановок здійснила учениця і послідовниця Леся Курбаса. У них брала участь і її доня Діамара, яка успадкувала акторську обдарованість батьків. Вона ж написала тоді єдину в українській діаспорі п’єсу «Пересаджені квіти» про еміграційне життя українців, яку поставила теж Наталя Пилипенко. В ній Діамара (творчий псевдонім – Діма)виконала роль емігрантки, однієї з пересаджених квіток.

Натхненно, із запалом працювала режисер і тим самим відповідали їй побратими, серед яких були актори і ще петлюрівської еміграції, і «Березоля», і талановита молодь.

Кожна вистава викликала захват в українського Парижа, повна зала не могла вмістити всіх бажаючих. І щирим визнанням відгукувалася на працю театру українська і французька преса.

Після переїзду до Нью-Йорка Наталя Пилипенко спромоглася завдяки своєму ентузіазму організувати підготовку акторської молоді для постановки і тут, за океаном, рідних їй «Гайдамаків». Брала участь у святах, творчих зустрічах із шанувальниками, виступала з доповідями.

Наталя Пилипенко написала цікаві спогади про непотьмянілий у часі розквіт театру «Березіль», про свого Вчителя, про товаришів по сцені (Олімпію Добровольську, Риту Нещадименко та інших), а також зібрала там, на чужині, спогади про Леся Курбаса. Книжка «Життя в театрі» накладом авторки і упорядника вийшла 1968 року в Нью-Йорку. Хотілося б сподіватися, що її зможуть прочитати і на батьківщині авторки.

Вічний спочинок талановита українська акторка знайшла далеко від рідного краю…

Тож знаймо імена тих, знищених і розпорошених по світах, хто віддано служив театральному мистецтву України.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#1

                        © copyright 2019