Розмову веде Лілія Бондарчук Перейти до переліку статей номеру 2008:#5
Ігор Ставчанський: "Творити гуманне кіно"


– Ігоре Леонідовичу, які традиції студії ви як директор вважаєте за необхідне зберегти?

– Так, упродовж 80 років на кіностудії склалися певні традиції, і кожен із керівників (тих, які прагнуть розвивати кіномистецтво) повинен їх дотримуватися. Разом із колективом я переймаюся атмосферою, яка панує на майданчиках, докладаю зусиль, щоб у штаті залишалися ті режисери й фахівці, які своєю працею примножили славу кіностудії. Стратегічною ж залишається традиція, закладена ще Олександром Петровичем, – створення гуманного кіно, тяжіння до романтичного жанру.

– Ваше тлумачення поняття «гуманне кіно»?

– Те, що спроможне об’єднати людей, принести мир у душі. Це кіно, вільне від насильства (атрибуту багатьох сучасних стрічок). Художня рада (її очолює Олесь Янчук) узгоджує всі проекти студії. Фахівці, які працюють у її складі, читають сценарії і виносять свій «вердикт». Крім того, вони аналізують стрічки, які режисери завершили.

– Якими фільмами останніх років ви пишаєтеся?

– Я працюю на студії лише три роки. Обійнявши посаду генерального директора, отримав у спадок вісім незавершених картин. Кошти на виробництво кожної з них на той момент були вже витрачені... Я доклав чимало зусиль (знайшовши оборотні кошти) для завершення картин «Богдан Зиновій Хмельницький» Миколи Мащенка, «Вбивство в зимовій Ялті» Олександра Муратова та інших. Якщо раніше було так: коштів немає – колектив іде у відпустку за власний рахунок, то за ці роки колектив навчився здавати картини вчасно (хоча державні кошти надходять із затримками). Впродовж цих трьох років працюємо безперервно.

Почавши працювати, я передусім намагався відновити структуру студії, налагодити зв’язки між різними її ланками. Впродовж останніх двох років вперше за часи Незалежності студія – прибуткове підприємство. (Це для тих, хто стверджував, що життя нашої студії добігає кінця, мовляв, настав час маленьких приватних студій)! Наш внесок у бюджет чималий (податкові відрахування – одні з найбільших серед підпорядкованих Міністерству культури підприємств). Іноді нам закидають, що здаємо в оренду павільйони. Ми надаємо професійні послуги: телеканалам, зокрема. В процесі виробництва телепродуктів задіяні потужності студії (скажімо, світлове обладнання), персонал (декоратори, гримери, ін.). Сьогодні студія не звільняє робітників, наші фахівці отримують зарплату вчасно і в 4–5 разів більшу, ніж колеги з інших царин культури.

– Зросла і виробнича потужність студії?

– Так, ми придбали дороге сучасне обладнання, зокрема найсучаснішу (вартістю близько 1 млн євро) кінокамеру фірми «Aristaner» (Німеччина), устаткування для освітлення «Мole richardson» (США). При цьому жодної копійки в держави не просили: скористалися власними оборотними коштами. Днями підписуємо новий контракт з «ArRi»: восени отримаємо новітнє обладнання для монтажу (для монтажу у високому потоці). Українські митці монтують картини в Росії, а незабаром вони зможуть це робити вдома.

Придбання державною кіностудією дорогого обладнання – це крок національного значення. Завдання студії залишається незмінним – створення позитивного кіно. Ми повинні робити картини, нехай не завжди комерційно успішні, але успішні в сенсі моральному. Роботи наші мусять виховувати молодь, спонукати її до роздумів про таке поняття, як «Батьківщина», мати зв’язок з історією, українськими традиціями, нашою кіношколою. Українське кіно не може обирати за взірець чуже: ми не повинні ставати додатком Голлівуду або «виробничо-сировинною базою» російського кіно.

– Нині на студії повнометражний дебют – ігровий фільм «Одного разу я прокинусь» – за державний кошт знімає Марина Кондратьєва, яка працювала в документальному кіно. У Польщі держава фінансує фільм, якщо роботи режисера визнані щонайменше трьома міжнародними кінофестивалями…

– Доречне порівняння. Неодноразово на колегіях Міністерства я наголошував на тому, що держава в особі Міністерства культури є замовником кінопродукції. Тож Міністерство повинно розробити програму і порядок видачі державних коштів, визначити критерії, за якими обирати проекти режисерів і студії, де ті реалізовуватимуть ці проекти. На жаль, нині чинні якісь невиразні (непевні) принципи розподілу коштів. Утім, контролюючи кінопроцес, я переглянув робочий матеріал фільму Марини Кондратьєвої і вважаю, що стрічка зацікавить глядача.

Студія має право пропонувати власні проекти. На жаль, Міністерство не завжди до нас прислухається і нав’язує роботи, які, на його погляд, варті реалізації. Як керівник державного підприємства, підпорядкованого Міністерству, я втілюю в життя кожен «нав’язаний» проект (незалежно від того, подобається він мені чи ні) і щоразу намагаюся не забувати, що успіх картини залежить і від сумління колективу студії, на якій її знімали.

– Які останні проекти ви запропонували Міністерству?

– «Дикий ангел». «Козаки» Сергія Аверяна – комедія, побудована на історичному матеріалі. Запропонували історичну стрічку (за сценарієм Олександра Муратова) про вояків Армії Крайової. Розраховуємо, фільм стане нашим спільним із поляками проектом.

– А як пропагуєте завершені картини? Де глядач може їх побачити?

– «Богдан Зиновій Хмельницький» – перша показова (за останні 15 років) прем’єра довженківців. Студія організувала його прем’єру в кінотеатрі «Україна» і продала право демонстрації телеканалові «Інтер». Схожа доля складається в картини «Владика Андрій» (прем’єра відбудеться в серпні – напередодні Дня Незалежності).

Студія брала участь у російсько-українському проекті «Корольов» (режисер Юрій Кара). Фільм є у DVD-форматі. На початку своєї роботи, аналізуючи урочисті дати нашої історії, я перейнявся ювілеєм Сергія Корольова. Мене ніхто не почув, і я змушений був просити колег-росіян долучити до роботи над фільмом і студію Довженка. Тепер є картина про Сергія Павловича Корольова. Ведемо переговори з російськими колегами щодо спільного проекту за Миколою Гоголем, 200-річчя якого незабаром відзначатиме світова спільнота. Наталя Бондарчук, куратор проекту, приязно поставилася до нашого бажання виступити партнерами. Напередодні ювілею картина демонструватиметься на російських і українських теренах.

– Як генеральний директор студії почуваєтеся продюсером?

– Так. За українськими мірками я таки продюсер, і те, що студія ожила, – цьому доказ. Продюсер – це та сіра конячка, яка тягне віз із фільмом. Коли я сам дам життя двом–трьом фільмам бюджетом близько 1 млн доларів кожен, і мої продюсерські зусилля визнають успішними, лише тоді вважатиму, що моє становлення в кіно відбулося.

Вважаю себе передусім адміністратором. 2005 року до мене звернулися з проханням попрацювати кілька місяців кризовим менеджером і висловити своє бачення щодо студії: чи є перспективи для самостійної роботи, чи доцільна приватизація? Спершу я був вражений: так недбало все організовано. А невдовзі, вивчивши механізми виробництва й відчуваючи власну спроможність змінити стан справ, повідомив, що зумію за рік–два перетворити студію на прибуткове підприємство. Мені дали шанс, і результати не забарилися. Справі, якою нині займаюся, залюбки присвятив би життя (кіно причаровує).

– Якими нагальними питаннями переймаєтеся нині?

– Шукаємо сценарій для Віталія Потруха (його «Закон» нагородили на фестивалі «Золотий витязь»). Треба сказати, більшості молодих режисерів (я спостерігав за молоддю на фестивалі «Відкрита ніч», працював у складі дипломної комісії університету імені Карпенка-Карого) властивий певний нігілізм. Вони відкидають надбання минулих років, вважаючи геніями себе, живуть в ілюзії: «Світ здивуємо лише ми!». У будь-якому бізнесі, а в кіно й поготів, досягти висот без знання засад, успіхів і невдач попередників неможливо. А школа в нас є. Початківцям усвідомити б: поверховий рівень знань не дозволить піднятися вище щаблів «кліпмейкер», «режисер короткометражного фільму».

Валерій Ямбурський знімає художній фільм «Криза» (за сценарієм Володимира Яворівського) – розповідь про українське село. З ним як із режисером легко працювати, сподіваюся, його картина не залишить глядача байдужим.

Нещодавно прийняли нову роботу Миколи Мащенка – документальний фільм «Актор Божою милістю», присвячений Дмитрові Миргородському. Так, із деякими поглядами автора можна сперечатися, але після перегляду я попросив Олеся Янчука оголосили на експертній раді список тих кіномитців, яких ми повинні вшанувати в сьогоднішніх роботах. Олександр Довженко, Ігор Савченко, Леонід Биков… Кошти для таких стрічок знайдемо, бо хто, крім нас, нагадає про особистостей, які стали історією українського кіно?


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2008:#5

                        © copyright 2019