Розмову веде Олена Угрин Перейти до переліку статей номеру 2007:#6
Тарас Томенко: «Мої фільми купують європейські мистецькі канали»


– Ви побували на багатьох закордонних фестивалях, якою порівняно з ними є «Відкрита ніч»?

– «Відкрита ніч» унікальна тим, що її організатори збирають навіть недозняте чи перезняте українське кіно, щоб показати усе, що було зроблено за рік у країні. У межах фестивалю навіть існує номінація – «Прем’єра одного кадру». На жаль, цього року прем’єри одного кадру не відбулося. Більше ж нічого не можу сказати, бо маю дуже невеликий стосунок до цього фестивалю...

– Але ж, мабуть, дивилися фільми...

– Ні, я подивився лише початок фестивальної програми і поїхав додому спати.

– Себто не слідкували за тим, як глядачі голосують за ваш фільм?

– Я ж роблю фільми не заради голосування і не заради якихось премій (до речі, премій «Відкритої ночі» у мене чимало), просто хочу свій фільм показати людям. А «Відкрита ніч» – це єдина можливість продемонструвати фільм на телебаченні. І один із небагатьох способів показати свій фільм в Україні, а не за кордоном.

– Де саме за кордоном можна побачити ваші стрічки?

– Мої фільми купують здебільшого європейські мистецькі канали. Зокрема, канал «ARTE» – один із найбільших каналів, який підтримує мистецькі проекти. «ARTE» купив у мене «Тир» та «Пересохлу землю».

– Українські канали не зверталися з пропозицією придбати ваші роботи?

– Деякі зверталися із проханням показати фільм, я ставив принципове питання: «Чи заплатите за це одну гривню? Офіційно». І це було чомусь неможливо. В Україні не заведено платити авторам за їхні фільми, закон про авторське право не діє. Автори фільму з кожного його показу на телебаченні повинні отримувати певний відсоток, хай і невеликий. Але українське телебачення не хоче так працювати. Їм легше купити російський серіал пакетом, забити повністю свою програмну сітку – і вперед!

Як на мене, ще десять років ті серіали у нас бродитимуть, поки не перебродять... А потім, коли телепродюсери збагнуть, що вкладати гроші в нормальне кіно – прибутково, то почнуть це робити.

– У 2004-му ви також були впевнені, що ще три-чотири роки – і все налагодиться...

– А все й пішло на краще. Минулого року у нас вийшло кілька комерційних картин, тоді як кілька років тому не було жодної. Маю на увазі «Orange love», «Аврору»...

–Як щодо їхньої мистецької вартості?

– Це зовсім інше питання. Мої ж прогнози справджуються, адже порівняно із 2004 роком у нас почався якийсь кінопроцес.

– Кілька стрічок на рік – це все одно дуже мало...

– Звісно, мало. Це все співвідношення грошей, глядача, реклами та прокату. Адже на дистриб’юцію грошей потрібно не менше, ніж на виробництво фільму.

– Як ви вирішуєте проблему дистриб’юції? І де український глядач може бачити ваші фільми?

– Переважно на фестивалях, на тій же «Відкритій ночі».

– А інші шляхи? Чи можна прибдати ваш фільм на DVD?

– Це знову питання авторських прав. Міністерству культури належать права на кожен фільм, який вони фінансують. Зокрема, Мінкульту належать права на мою «Пересохлу землю». І здебільшого у Міністерстві кладуть фільми на полицю. Лише віднедавна вони почали потроху передавати ці права продюсерам...

– І все ж: якщо захочу придбати диск із вашим фільмом, як мені це зробити?

– Тому, хто захоче придбати мої фільми на DVD, варто підійти до Ганни Павлівни Чміль, голови Державної служби кінематографії, хай вона розкаже, де можна придбати українське кіно.

– Кому належить право на дистриб’юцію решти ваших фільмів?

– На «Лізу» та «Мамочки» – мені, на «Тир» та «Бойню» – Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.

– Як складеться доля тих фільмів, права на розповсюдження яких належать вам?

– Найімовірніше, це буде продаж на закордон.

– Що ж робити українському глядачеві?

– Зв’язуватися із дистриб’юторськими компаніями. Я вважаю, ініціатива має йти саме від дистриб’юторів, – у мене на це просто немає часу. Зрештою, розповсюдження фільмів не є турботою режисера.

– Чому обираєте саме такі теми: бездомні діти або ж діти, народжені в тюрмі?..

– Так уже трапилось. Ця тема зачепила мене, починаючи ще з «Тиру». Дуже цікава проблема: людина, яка тільки формується, поставлена у критичні умови.

– Як налаштовуєте контакт із своїми героями?

– На жаль, не можу сказати, це секрет. Проте головне – відверто говорити із ними. Відвертість багато важить.

– Що приваблює дітей у такому спілкуванні?

– Їм цікаво. От Ліза виявилася справжньою артисткою, вона ревнувала, коли починав знімати когось іншого. Вона навіть камеру на себе скеровувала, казала: «Знімай мене». У тюрмі інша ситуація. Жіноча тюрма – це особливе середовище, проте принцип відвертості там також діє. Коли тамтешніх мешканців не обманюєш, вони також розкриваються. У колонії труднощі виникали через те, що за нами ходили дві автоматчиці, і важко було ловити моменти. Тож приблизно шістдесят відсотків стрічки знято прихованою камерою.

– З ким було легше спілкуватися: із працівниками тюрми чи самими засудженими?

– Серед працівників тюрми також є дуже милі люди. Як не парадоксально. Вони просто виконують свою роботу. Жінки, що там сидять... Хтось хоче, щоб її знімали, хтось – ні. Хоча з часом настає момент, коли людина перестає зауважувати камеру і поводиться так, наче камери немає. Але для цього мусить минути час.

– Скільки часу?

– Ми знімали «Мамочок» дев’ять чи десять місяців. Часто приїжджали до колонії. Коли Маринка мала народжувати, ми літали до Чернігова кожні дванадцять годин. Жили на колесах, адже будь-якої миті могли зателефонувати з тюрми, а ми мали встигнути зняти момент вивозу жінки із зони, коли охорона супроводжує її до пологового будинку. Документальне кіно – як полювання: треба висидіти в засідці та вичекати момент. Такий фільм знімається за законами життя, а монтується за законами художнього фільму.

– А як реагували на камеру діти?

– Зона жіноча, тож чоловіків вони майже не бачили. І чоловіча знімальна група – для них це дуже дивно було. Вони узагалі там мало що бачать: ні котиків, ні собачок... Дітки ж там усі ще дуже маленькі: народжуються в тюрмі й сидять там до трьох рочків, а потім їх відсилають до притулку, якщо не мають якихось родичів, щоб їх забрати.

– Якою є доля героїв ваших попердніх фільмів: Лізи, Філі..? Кажуть, Лізу прийняла до себе сім’я, це правда?

– Так. Три чи чотири дні тому вона телефонувала. Тарасе, каже, мені треба сукню. Причому, каже це чудовою українською мовою, – не порівняти з тими матюками, якими розмовляла на Майдані. Сукня їй була потрібна на випускний у школі. Ліза навчається у інтернаті, бо йти з вулиці у звичайну школу – надто складно для дитини. А у інтернаті Ліза ледь не найкраща учениця. Відмінниця!

– І палити кинула?

– Не палить. У неї тепер дуже гарні батьки, педагоги, психологи... Мають двійко власних дітей, а ще вісім до себе прийняли.

– А що трапилось із Філею, героєм стрічки «Тир»? Адже був радником Павленка...

– То була спроба вирвати Філю з вулиці. Павленко допоміг, щоб Філі видали паспорт (без прописки хлопцеві було складно його отримати). Ми влаштували Філю на роботу – працював на крутій швейній фірмі та мав дуже гарні гроші... Але він однаково повернувся на вулицю. Зараз десь на Святошино живе своїм життям.

– Ходять чутки, нині працюєте над спільним фільмом із росіянами та поляками?

– Не хотів би цього поки що анонсувати. Скажу лише, що робимо повнометражний художній фільм, дія якого відбуваєтсья тут і зараз. Зйомки також тривають в Україні. Якщо не буде жодних затримок із фінансуванням, то стрічка побачить світ уже наступної весни.

«Тир». Режисер Тарас Томенко.

«Ліза». Режисер Тарас Томенко.

«Пересохла земля». Режисер Тарас Томенко.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#6

                        © copyright 2019