Розмову веде Лілія Бондарчук Перейти до переліку статей номеру 2007:#4
Остап Ступка: «Коли граєш у шедеврі...»


Остап Ступка – актор театру і кіно. Заслужений артист України. Закінчив КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого в 1988 році (майстерня Л.А.Олійника). З 1989 року працює в Національному академічному драматичному театрі ім. І.Франка.

Ролі в цьому театрі: Перчик, «Тев’є-Тевель» за Шоломом-Алейхемом – п’єса Г.Горіна, режисер С.Данченко; сер Модред, «Мерлін, або Спустошена країна» Т.Дорста, режисер С.Данченко; Лученцо, «Приборкання норовливої» В.Шекспіра, режисер С.Данченко; Едгар, «Король Лір» В.Шекспіра, режисер С.Данченко; Креонт, «Цар Едип» за Софоклом, режисер Р.Стуруа; Сальвадор Далі, «Істерія» Т.Джонсона, режисер Г.Гладій; Хлестаков, «Ревізор» М.Гоголя, режисер І.Афанасьєв; Смердяков, «Брати Карамазови» Ф.Достоєвського, режисер Ю.Одинокий; Меркуціо, «Ромео і Джульєтта» В.Шекспіра, режисер В.Козьменко-Делінде.

Ролі в інших театрах: Cин Г.Сковороди, «Сад божественних пісень» за творами Г.Сковороди, режисер В.Сєчен; Масіно, «Увертюра «До побачення» за новелою І.Франка «Сойчине крило», режисер А.Приходько (Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я»); Мішель, «Жахливі батьки» Ж.Кокто, режисер С.Мойсеєв (театр «Браво»); Лікар, «Горло «Sanctus» за новелами Е.Гофмана, режисер Д.Богомазов (Київський театр «Вільна сцена»); Отто фон Ф., «Московіада» Ю.Андруховича, режисер С.Мойсеєв (Київський Молодий театр).

Знімався у фільмах: «Женихи» (режисер С.Клименко, 1985), «Камінна душа» (режисер С.Клименко, 1989), «Я той, хто є» (режисер О.Володіна, 1990); «Особиста зброя» (режисер А.Буковський, 1991); «Ніч самогубця» (режисер В.Підпалий, 1991); «Господи, прости нас грішних» (режисер А.Войтецький, 1992); «Молитва за гетьмана Мазепу» (режисер Ю.Іллєнко, 2002); «Богдан Зиновій Хмельницький» (режисер М.Мащенко, 2002–2006).

– Розповідають, що, готуючи «Короля Ліра», Сергій Володимирович Данченко повторював слова, сказані свого часу Пітером Бруком: «Хочеш мати нещастя на свою голову – візьми шедевр». Мабуть, робота з шедевром – нещастя для режисера і щастя для актора?

– Коли граєш у шедеврі, головне – його не спаплюжити. Разом із тим у класику, яку до тебе по всьому світові показували, не перерахувати скільки разів, мусиш внести щось своє (неможливо грати за канонами) і своєю грою підняти той чи інший шедевр на певний якісний рівень. Мені щастить на репертуар: Меркуціо, Смердяков, Лученцо, Сальвадор Далі, Креонт, Перчик (моя перша роль), робота в «Записках божевільного»…

– Хто, на ваш погляд, є зіркою?

– Людина, яку знає весь світ. Я був на концерті зірки – Мадонни. Байдуже, приїхала ця зірка у Філіппіни, Африку чи Європу, вона щоразу збирає стадіон – стотисячну залу. Зовсім інше – наші, регіональні, поняття про зірковість. Нехай, звісно, вони існують, бо від них приємно людям, котрі працюють на теренах «зіркових» професій, проте, як не крути, наші поняття – з категорії «домашні втіхи». Я завжди в таких випадках жартую: «Далі Чопа нас не знають», маю на увазі слов’янських – українських, російських – акторів. А те, що ми плекаємо в себе вдома регіональних зірок, – правильно: той, хто прагне популярності, має працювати й досягати якоїсь мети. Не біда, що тебе не знають в Америці, – можуть знати в Києві, в Росії, Прибалтиці, Казахстані.

– Стосовно Америки. Якось ви зізналися, що Нью-Йорк – ваше улюблене місто, ті ж «Записки божевільного» ви грали в театрі «La Mama». Які американські театри вам до вподоби?

– Мені, на жаль, не так часто доводилося бачити в Америці драматичні вистави. А якось у Нью-Йорку ми з батьком не потрапили на «Школу жінок» Мольєра, бо зайшли, коли вже пролунав третій дзвоник. Завіса відкрита – і хай там що, навіть, коли в касі є квитки, ввійти до глядацької зали не дозволять.

Люблю Бродвей, його мюзикли, чимало їх передивився, коли їздив в Америку сам, у 1993-му ще встиг подивитися «Кішок» Ендрю Ллойда Вебера. Обговорювати ці вистави немає сенсу, вони – суто американське явище, коник американського театру. Мюзикли – абсолютно автономний жанр, ті ж, що я бачив, зроблені справді професійно, мені вони надзвичайно сподобалися.

– Мюзикл – царина музичного театру. Чи цікаво було б попрацювати в українській музичній виставі, до того ж ви виросли практично за лаштунками Львівської опери?

– Мій дідусь, Сильвестр Дмитрович Ступка, 33 роки пропрацював в опері, у нього був шикарний баритон, а я закінчив музичну школу по класу віолончелі, добре чую фальш, але співати не ризикнув би. Хоча у виставі Дмитра Богомазова «Горло «Sanctus» за новелами Ернеста Гофмана в самому кінці є сцена, де всі герої співають. Тобто, коли поруч люди, котрі вміють співати, я співаю разом із ними, але сам не дерзаю. Можливо, колись з’явиться нагода зайнятися продюсуванням музичного театрального напрямку – не відмовлюся, або вистава, де можна замість співу говорити речитативом, як я говорив у «Білій вороні» Юрія Рибчинського й Геннадія Татарченка, граючи Короля.

– Чи багато актор може сказати від себе особисто, адже, граючи ту чи іншу роль, він, у першу чергу, виконує завдання режисера?

– Актор має весь час бути адвокатом свого героя. Навіть граючи вбивцю, він зобов’язаний не переставати його виправдовувати. Коли є оця, «адвокатська», робота, глядач по-іншому (не так стереотипно) сприймає того ж негативного персонажа.

Існує судження, що негативних героїв грати цікавіше, порівняно з позитивними. У цьому сенсі пригадую слова Михайла Ульянова, який пояснював: сцена гарна тим, що дає змогу акторові, котрий грає негідника, розпрощатися зі своїм власним негативом, який час від часу накопичується в душі, причому без страху й сорому (буденне життя цього не дозволяє). Тож можна говорити водночас і про певне самолікування актора, а також про те, що глядач за таких умов також підліковується, – про два паралельних процеси очищення.

– Роль Смердякова у «Братах Карамазових» – тому яскравий доказ. Як вона знайшла вас? Цей негативний герой у вашому виконанні – особа з гострим характером, якій, утім, не бракує м’якості.

– … і як мені це вдається, я не знаю (сміючись). Грати Смердякова запропонував Юрій Одинокий, альтернатив, як потім з’ясувалося, він не бачив. Тож я граю цю роль сам. Якось мені треба було взяти участь у зйомках, і я попросив, щоб мене підмінили, тож лише один раз не вийшов на сцену в цьому образі.

– Як ви готували цю роль, ретельно й прискіпливо чи легко й жартома, бо коли знаходиш свою роботу, все складається надзвичайно просто?

– Взагалі, важко я працюю лише на тих репетиціях, що відбуваються в класі. Випереджаючи ваше запитання стосовно найважчої ролі, скажу, що, можливо, такою була (але лише в сенсі фізичної важкості) роль Сальвадора Далі в «Істерії», бо вона велика за об’ємом. А щодо внутрішніх перевтілень, зізнаюся, мені їх досягати неважко.

Сьогодні працюю над роллю Фігаро (мріяв про неї), готуємо до прем’єри виставу «Весілля Фігаро», режисер Юрій Одинокий. Восени покажемо результат.

– Фігаро ви «допрацьовуєте», а Хлестакова, свою попередню мрію, вже відшліфували. Знаю, що раді були б зіграти Моцарта. В акторській справі практикується звернення до режисера на кшталт: «Відчуваю, це – стовідсотково моє, хочу грати!»?

– Особисто я не можу сказати: «Хочу грати це!», бо в світі – безмежно багато блискучих п’єс. А вищезгадане звернення – явище реальне, воно має місце навіть тоді, коли роль зовсім не гармоніює з актором, який її просить. Я ж звертався з проханням дати мені роль лише один раз у житті, це стосувалося вистави «Мерлін»: підійшов до Сергія Володимировича Данченка й сказав, що хочу грати Модреда. Він погодився, і ми з Анатолієм Хостікоєвим, який уже працював із цією роллю, грали її в чергу.

Вважаю, сучасний актор мусить вміти працювати в усіх жанрах, і не треба його обмежувати, заявляючи: «Цей – трагік, а цей – герой-коханець…». Але я завжди дивувався, як можна погоджуватися грати роль Ісуса Христа… Як на мене, краще зіграти негативну роль, бо, проповідуючи заповіді Христа зі сцени, поза сценою мусиш бути довершеним зразком їх дотримання.

Щодо Моцарта. Він інтригує своєю геніальною музикою. Крім того, мені подобається, як його представив британський актор Том Халс у фільмі Мілоша Формана «Амадей», це, даруйте за тавтологію, – геніальна інтерпретація генія!

– У якому випадку відмовляєтеся від запропонованої ролі?

– Таке сталося також єдиний раз. Я відмовився від ролі у виставі «…Посеред раю на майдані…», в якій мені запропонували грати Івана Франка разом із батьком. Настільки потужний супротив у душі викликала ця роль, що я прислухався до себе і вперше в житті відмовився грати… Мабуть, у моїй підсвідомості уявлення про Івана Яковича як про романтика перебороло запропонований матеріал, де письменника представлено хворим і нікому не потрібним. Варто перенести на сцену любовні історії Івана Франка – зіграю з радістю.

– Аплодисменти, емоції глядачів відволікають від гри?

– Глядач, дивлячись виставу, складає свою власну історію, та оскільки він щоразу різний, то там, де вчора був сміх, сьогодні, незважаючи на те, що граєш ту саму виставу, може бути тиша. Впродовж перших тридцяти секунд я діагностую глядача, намагаюся відчути, чим він дихає.

Буває, на якійсь репліці глядач починає аплодувати, а актор на аплодисментах продовжує говорити, це – катастрофа! Значить, актор чогось не чує, він – не вільний у своєму існування на сцені. На аплодисментах, будь ласкавий, зупинися, витримай красиву паузу і скажи свою репліку – це ж так просто! Проте розуміння, коли доречно скористатися таким акторським інструментом, приходить із досвідом – такому ніхто не навчить.

Водночас пригадаймо історію про Амвросія Бучму у виставі «Макар Діброва», зокрема знамениту сцену з піджаком. Його герой стоїть спиною до глядачів, у руках тримає піджак сина, який загинув у шахті, плаче. Уславлений актор робив це так, що в залі плакали також, і коли глядачі витирали сльози, він корчив гримаси, а артисти за кулісами падали від сміху. Таке вміння поєднувати під час гри несумісні речі – майстерність. Вона стає в пригоді й тоді, коли оплески починають лунати в зовсім несподіваному для актора місці, і йому треба зупинитися, незважаючи навіть на те, що це станеться на половині фрази. Такі місця варто зафіксувати в пам’яті, щоб бути готовим до подібного в наступній виставі.

– Чи погодитеся з думкою, що найчарівніший момент – той, коли вже не відчуваєш, де ти, а де твій персонаж? Щоправда, востаннє мені довелося це чути від жінки (актриси).

– Акторство за своєю природою взагалі – професія жіноча. А таких моментів, про які ви згадали, насправді вельми мало, але якщо вони є, і навіть коли впродовж вистави в сумі становлять хвилин п’ять, значить, ти не марно займаєшся акторською професією.

– Твори Юрія Андруховича, на ваш погляд, чим цікаві для театру?

– Стиль Юрія Андруховича мені подобається, він не без елемента хуліганства. Стьоб – шикарна річ, треба ним у міру користуватися, втім, як і самоіронією, бо нас оточує стільки пафосу, але, на жаль, не того, що є синонімом слова «натхнення», а штучного.

Станіслав Анатолійович Мойсеєв, шукаючи актора, зовні схожого на Юрія Андруховича, запропонував мені зіграти роль Отто фон Ф., так, окрім усього, мене ще й зацікавило запрошення з іншого театру, тож я погодився.

– І ще до Молодого театру ви успішно працювали зі Станіславом Мойсеєвим у театрі «Браво».

– Співпраця з театром «Браво» тривала п’ять років: я грав у виставах Станіслава Анатолійовича «Жахливі батьки» Жана Кокто, «Коло» Сомерсета Моема; у виставі режисера Семена Горова «Засоби Макропулоса» Карела Чапека.

– Партнерів по сцені у вас чимало. А з ким з акторів, представників вашого покоління, є бажання зіграти?

– В планах, дійсно, дещо є. Вистава на двох. Знову ж, режисер Юрій Одинокий (ідея такої вистави належить йому). Автора і п’єси не називатиму, скажу лише, що це класика. Партнер – Віталій Лінецький.

– Це буде сцена театру імені Івана Франка?

– Думаю, театру «Сузір’я». Причому саме та, де ми з батьком уперше зіграли «Записки божевільного» (в квітні 1992-го), де була прем’єра вистави «Увертюра «До побачення» за новелою Івана Франка «Сойчине крило» режисера Андрія Приходька, в якій я також був задіяний і яку згодом перенесли на Малу сцену Молодого, а потім і на Малу сцену театру імені Івана Франка. А спектаклем «Сад божественних пісень», яку поставив Олексій Павлович Кужельний, де грали Богдан Ступка, Анатолій Гнатюк, Інна Капінос, Жанна Калантай і ваш покірний слуга, як відомо, театр «Сузір’я» започаткував своє творче життя.

«Увертюру…» ми не грали вже близько трьох років, у новому сезоні плануємо її поновити.

– А до того шокуватимете глядачів у «Ревізорі»?

– Хлестакова граю на пуантах… Стовідсоткове хуліганство (сміючись)! Виставу сприймають по-різному: одні жахаються, інші пишуть, що роль Хлестакова варто занести в підручник з акторської майстерності…

– Московські критики, які взимку дивилися цю виставу, вашу роботу в ролі Хлеставкова поставили врівень із виконанням Ігоря Ільїнського та Олега Басилашвілі. Коли на початку розмови ви говорили, що, граючи класику, актор усе одно вносить щось своє, ви мали на увазі свідоме зусилля?

– У мене це відбувається підсвідомо. Я не ставлю за мету епатування публіки, як це робив Сальвадор Далі, котрий своє життя перетворив у театр, до того ж, робота актора – це, по-перше, робота підсвідомості.

– А по-друге?

– Свідоме осмислення того, в що оформити оці підсвідомі виплески. Така робота відбувається на репетиції. Раціональне на сцені – шкідлива річ, воно не поєднується з мистецтвом. У роботі над роллю перше слово має сказати підсвідомість, і лише після цього актор підключає свідомість, опрацьовуючи те, що проявила, так би мовити, «старша сестра». Вистава вільна, наче дитина, щоразу вона поводить себе по-іншому, але, мабуть, виняток – вистави театру «Сатирикон», які механічно вивірені до секунди і в яких монолог, виголошений учора, нічим не відрізняється від монологу, що лунає зі сцени сьогодні. Я ж віддаю перевагу живій імпровізації, тому, граючи в тій же «Московіаді», фінальний монолог завтра презентуватиму не так, як сьогодні. Самого ж Костянтина Райкіна, художнього керівника «Сатирикону», я ставлю собі за приклад: його постійно порівнювали з батьком (як мене з моїм батьком), а він своєю працею довів, що вартий поваги, не меншої, ніж та, яку мав Аркадій Райкін.

–У будь-якій справі наявні професіоналізм, непрофесіоналізм й імпровізація, але де та межа, за якою імпровізація переходить у непрофесіоналізм або ж навпаки – стає вершиною професіоналізму?

– Імпровізація приводить до перевтілення, а перевтілення, як відомо, – вершина акторської професії, передати словами цей процес складно. Одного разу ми грали «Царя Едипа», вистава пішла надзвичайно легко, й ось у тому місці, де Едип виганяє Креонта, я проголошую останню репліку і, ще перебуваючи в тій самій позі, що й говорив текст, ловлю себе на думці: «О! Сьогодні по-іншому!». Зіграв, «виліз» із себе, поглянув на себе збоку, помітив «іншість», «заліз» у себе й пішов зі сцени. Це – відсторонення, воно також важливе для професії, а імпровізація – це те, що народжується, коли актор внутрішньо вільний на сцені. Навіщо далеко ходити, візьмемо останній «Ревізор». Там є сцена, де Почмейстер виїжджає на триколісному велосипеді, і всі чиновники дають Хлестакову хабарі. За задумом Почмейстер має покатати мене на велосипеді, відтак я стаю на раму, а заднє колесо ламається – просто вилітає… Всі мої мізансцени – котові під хвіст. Починається імпровізація. Ось де вона! Вміння вийти зі скрутного становища так, щоб глядач не зауважив: «Зараз все буде по-іншому…», хоча те, що відлетіло колесо, він не зауважити не може.

– Глядач... Він дійсно щодня різний? Задля чого сьогодні, на ваш погляд, він приходить у театр?

– Глядач справді щодня різний. І той, хто йде на «Братів Карамазових», мусить знати, що він побачить, так само, як у випадку «Приборкання норовливої» чи іншої комедії. Особа повинна вміти орієнтуватися, бо коли дехто приходить і дивується: «Що нам показують? Куди ми прийшли?», одразу стає зрозуміло – випадковий глядач.

Людина має виховати себе, зокрема й свій смак, розпочавши працювати над собою ще в дитинстві. Мистецтво театру може стати в нагоді – воно ставить запитання, проте не відповідає на них, не вирішує проблем. Глядач, споглядаючи різні ситуації, в тому числі й комічні, має замислитися над людськими стосунками й окреслити свої власні цінності.

– Що для вас успіх і яка з ваших ролей найстаріша?

– Успіх – це щось тимчасове, а є ще популярність, яку потрібно навчитися пережити й не захворіти «зірковою» хворобою. Вона – наче екзамен, який треба достойно витримати.

Найстаріша роль – Перчик, грав її з 1989-го й лише нещодавно віддав Ярославу Гуревичу. З будь-якою роллю важко розлучатися…

– Сміливість для актора – необхідний атрибут?

– Так. Коли виходиш на сцену, маєш бути впевненим у собі, у своїх силах і можливостях, хоча, як говорить мій батько, актор постійно мусить сумніватися: «Чи правильно я зробив?». А коли, вийшовши за куліси, актор заявляє: «Блискуче! Я досяг усього!»… Таке можна сказати жартома, у дійсності ж сумнів таки присутній, на кшталт: «Чи правдиво я зіграв сьогодні?», адже завтра в цій самій виставі почнеш відлік начебто з нуля.

– Як ви ставитеся до поділу акторів на «режисерських» і «нережисерських»?

– Існує думка, що кожен актор має знайти свого режисера. Моя відповідь на таке судження: мабуть, цей режисер ще не вийшов зі мною на зв’язок, я в пошуку. Не знаю, що краще: постійно працювати з одним і тим самим режисером чи щоразу з іншим. Коли ж зважаєш, що в доробку робота і з одним, і з другим, і з третім, то розумієш: можливо, при цій кількості серед них є і той, один, саме твій режисер. Процес пізнання свого режисера – у мене попереду.

– Окрім роботи на сцені, ви працюєте і за кадром, дублюючи фільми, зокрема «Тачки», успіх яких неабияк пов’язаний із вашою участю в озвучуванні. Під час акції «Зіркам Голлівуду – українську мову» дехто звинуватив вас у тому, що ви вживали розмовну мову, суржик…

– Переклад таких фільмів, як «Тачки» (до речі, непоганих комедій), доцільно прив’язувати до українського ґрунту. «Слава оболонським гаражам!», – говорить один із персонажів у «Тачках», тоді як дія відбувається в Аризоні, мова у цьому фільмі таки гармоніює з сюжетом.

– А в кіно ви сьогодні задіяні?

– З 1 лютого розпочалися зйомки «Тараса Бульби». Мого персонажа на прізвисько Вертихвіст зніматимуть у середині травня. Тож сьогодні готуюся: вдосконалюю вміння їздити верхи, фехтувати. Натурні зйомки – Хортиця, Кам’янець-Подільський, а павільйони готують на «Ленфільмі». Моїми партнерами будуть: Богдан Ступка (з усмішкою), Ігор Петренко, Володимир Вдовиченков, Михайло Боярський, Лесь Сердюк. З нетерпінням очікую, коли розпочнеться робота, бо зніматися в такого режисера, як Володимир Бортко, для актора – щастя.


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2007:#4

                        © copyright 2018