Елеонора Жежерун Перейти до переліку статей номеру 2003:#1
Усмішка Марі Теречик
 
Усмішка Марі Теречик
  Усмішка Марі Теречик  
 


Марі Теречик — угорська актриса театру та кіно (1935 — 1987). Навчалася у вищій щколі театру та кінематографії в Будапешті. По закінченні була запрошена в Будапештський національний театр.

Не можна сказати, що у нас не знають Марі Теречик. Трохи знають, а чи згадують? До болю рано пішла вона через хворобу з життя, залишивши по собі незабутні враження і щиру вдячність за даровану естетичну насолоду.

Народилася Теречик в селі Пелі. Її батько Йоахім Теречик — учитель початкової школи, мати Рус Юлія — домогосподарка. Дітей в сім’ї було п’ятеро. Жили небагато, семеро в одній кімнаті. (Справжнє ім’я дівчини було Маріанн, але вона його поміняла за порадою Золтана Фабрі. В 50-х роках дуже популярною зіркою кіно була Кренчеї Маріанн. Фабрі вважав, що для Теречик краще виступати під іменем Марі). Під час війни батька забрали в солдати, він попав у полон. Отож мати у 27 років залишилася з дітьми сама.

До початкової школи Марі пішла в своєму селі. Вчилася в англійській монастирській школі в Егері, поки її не розформували. Це було в 1946 — 48 роках. В Егері вона попросила собі направлення до будь-якої гімназії, аби тільки вона була в Будапешті. Так Марі опинилась у столиці в економічній гімназії. Далі — відділення оперети Будапештського театрального інституту. Теречик охоче ходить на заняття, танцює, співає, виконує по нотах роль субретки в «Магнаті Мішці». Одного дня до неї підійшла викладачка Іда Вершені й повідомила, що Золтан Фабрі розпочинає зйомки і шукає дівчину, схожу на неї. Для зустрічі з Фабрі Марі збирав увесь гуртожиток. Більш обізнані попередили: «Не вживай діалектизмів. Фабрі цього не любить». Попередження було слушне, бо навіть і в досвідченої Теречик коли не коли прохоплювалась специфічна вимова.

На пробах до фільму «Карусель» Марі Теречик прекрасно виконала всі завдання і була призначена на головну роль. Проблема виникла з плачем. Плакати Марі не могла, а Фабрі було важливо зняти її зі спини і показати, як здригається спина. Для цього він примушував її гикати, але нічого не виходило.

Золтан Фабрі не одразу розгледів талант Теречик. Спочатку він побачив свіже личко, біляве волосся й сяйливу усмішку, що відкривала разок білих, дрібних зубів. Саме тоді йому була потрібна не стільки актриса, скільки дівчина з такими зовнішніми даними. Як розповідала сама М.Теречик, у цьому фільмі З.Фабрі поводився з нею, як з дитиною, роз’яснював зміст епізоду, де і що треба підкреслити, як краще стати перед камерою. Фільм «Карусель» був першим і найуспішнішим, але це учнівство актриси помітили критики і відгуки були досить суворі.

А епізод з плачем зняли так: в перерві між зйомками Теречик пішла разом з Імре Шошан, виконавцем головної чоловічої ролі, вздовж залізниці, вони зайшли в буфет, і Марі замовила собі сиру. Раптом голос Фабрі: «А декому треба думати не про сир, а про епізод, що не виходить». Ось тут Теречик розплакалася — і зняли цей епізод. На той час Марі вже стала улюбленицею знімальної групи, її засипали подарунками, а кінооператор Барна Хеді подарував кілограм сиру.

Після фільму «Карусель» М.Теречик стала відомою. І хоча досвіду їй ще бракувало, в ньому вже виявилися особливості її майбутнього акторського стилю: вражаюча мікроміміка, неповторна усмішка, ніжність, жіночність. Останнє їй грати не доводилось, бо вона була такою від природи. Після «Каруселі» Теречик запрошують зніматися в кіно. В деякі роки знімалась у двох, а то й у трьох фільмах. Це були: «Два зізнання» Маріона Келеті (1957), «Леґенда околиці» Феліке Маріашті (1957), «Анна Ейдеш» Золтана Фабрі (1958), «Залізна квітка» Яноша Хершка (1958), «Парасолька святого Петра» Фрідеша Бана (1958), «Шибеник» Міхая Сетеша (1959).

В 1960 році на кінофестивалі в Карлових Варах Марі Теречик нагороджують призом за найкращу жіночу роль у фільмі «Шибеник». Вона стає кінозіркою, але без ознак «зірковості», вона й надалі залишається скромною, вихованою і делікатною людиною.

Маленькі народи, як правило, дуже трепетно ставляться до своїх визначних осіб і талантів. Через малочисельність, а часто й мовну перешкоду їм важче донести світові інформацію про свою талановитість. Ференца Ліста угорці, коли він приїздив «додому», намагалися якомога швидше вирядити у Відень, або ще кудись у Європу, і це не тому, що були йому не раді, але їм було важливо, щоб він прославляв у світі їхню маленьку батьківщину. Так само ставилися вони й до Марі Теречик, яка додала слави своїй Угорщині.

Петер Пал Молнар присвятив Марі Теречик низку піблікацій. Він зазначав: світ ділиться на західних і східних. У західних актрис є тільки нижня частина тіла, у східних — тільки верхня. Західна актриса утримує коханців, міняє їх, виходить заміж, розлучається, літню відпустку проводить у купальнику. Східна ж актриса ходить по музеях, пише наукові роботи, висловлює свої думки про лірику Ґеорґа Тракла (поет, містик – прим. Е.Ж.). У вільний час грає на клавесині. Переймається проблемами світової політики, турбуючись про угорську драму, виступає в одязі, що закриває її по саму шию». За такою класифікацією Марі Теречик була «східною актрисою». Вона належала своєму часові, часто виступала в закритому одязі й ніколи не робила себе предметом хтивого споглядання. З 1957 року М.Теречик працювала в Національному театрі в Будапешті. Кіно дало їй славу, але її робота в театрі в цей час проходила непомітно, тож багато що просто забуто. Її називали «нудною» актрисою, згадували хіба що чарівну усмішку. Успіху в «Каруселі» явно було недостатньо. Потрібен був справжній успіх у театрі. Замість цього актриса пережила провал. Постановка «Пер Ґюнта» Ібсена, здійснена Ендре Геллертом у національному театрі, була невдала: розбалансована режисура, актори Ференц Ладані — Пер Ґюнт і Марі Теречик — Сольвейґ теж не були переконливі. Спектакль провалився. Про Теречик заговорили як про напівпрофесійну актрису, якій варто замислитись над тим, щоб поміняти фах. Отже, що чекало попереду: ролі сільських дівчат з десятком спідниць або дівчат-пролетарок в одязі з перкалю. На щастя, цього не сталося. Свою професійність актриса довела у виставі «Безбілетник». Цю музичну комедію поставив театр Атіли Йожефа, куди Теречик запросили на головну роль, якою вона довела, що їй багато чого до снаги.

Найбільш успішними в творчості актриси були кінець 60-х — 70-ті роки. Репертуар її величезний: це Наташа Ростова у «Війні і мирі» Л.Толстого, Луїза в «Гріхопадінні» А.Міллера, Джульєтта у «Ромео і Джульєтті» В.Шекспіра... Все цікаво, талановито, а паралельно з цим зйомки, зйомки... Змінюється і тональність преси.

Посилаючись на Мольнара, можна сказати, що Теречик була таки «східною актрисою», тому що у вільний час, якого було обмаль, любила усамітнитись у себе вдома в Пелі, побути на безлюдді й читати.

Географія гастролей М.Теречик величезна. Загляньмо ж за лаштунки московських гастролей травня-червня 1977 року. Останнім спектаклем був «Водевіль» за короткою прозою Йокаї Мора. В головній ролі Марі Теречик. Організатори гастролей примудрилися перед виставою не забезпечити актрису гримерною. Їй поставили під сходами стільця, там і готувалася до виходу на сцену. Коли треба було переодягатися, гримерка завішувала актрису ганчіркою. Дія ж на сцені розвивалася так: двоє закоханих сільських молодих людей одружуються. Як і належить у водевілі, далі на сцені відбувалося багато смішного. Але коли саме воно перейшло у трагічне, ніхто не зауважив. Із залу почулися схлипування, коли ж героїня загинула від руки колись коханого чоловіка і її понесли зі сцени в домовині, зал ридав майже увесь. Актрису, яка вийшла для поклону, вітали вигуками «Жива! Слава Господу!» Враження було настільки сильним, що вже пролетіло 30 років, а воно й досі свіже. Після спектаклю Теречик жодним словом не дорікнула за своє вимушене перебування під сходами. І як не згадати ще зовсім недавнє, коли на власному лімузині намагаються прорватися до трапу літака і не соромляться дзвонити з цього приводу президенту.

Наостанок назвемо деякі нагороди Марі Теречик: За роль Юлії у «Мертвій місцевості» на фестивалі у Карлових Варах (1972); за роль фрау Дері у «Фрау Дері, де ви?» у Каннах (1976); як видатна характерна актриса нагороджується на міжнародному фестивалі в Тафміне (Італія, 1977). На батьківщині актриса була удостоєна найвищих нагород: премії Кашута Лайоша, премії Бели Балаша та премії Марі-Ясаї.


Корисні статті для Вас:
 
Тарас Денисенко: «Конформісти не залишають сліду по собі...»2003-04-20
 
Династія Сумських2003-04-20
 
За кривду гір2003-04-21
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#1

                        © copyright 2019