Ірина Матяш Перейти до переліку статей номеру 2006:#5
Микола Яковченко: завжди сучасний
 
Микола Яковченко. Фото Леоніда Левіта.
  Микола Яковченко. Фото Леоніда Левіта.  
 


«Комедійний актор мусить бути оптимістом»

Микола Яковченко

Микола Яковченко — одна із найяскравіших постатей українського театру і кіно 1930-1970-х років. Олександр Корнійчук свого часу влучно назвав його «по-справжньому народним артистом», а Микола Зарудний — «найнароднішим серед усіх заслужених і найзаслуженішим серед усіх народних». Утім, офіційне звання народного артиста УРСР актор отримав незадовго до смерті, 1970 року. Чекав, сподівався і часто повторював, коли його оголошували під час чергового концерту як заслуженого артиста: «Подали на народного…». Сергій Параджанов бачив у ньому українського Чарлі Чапліна. У цій небезпідставній аналогії — всесвітнє визнання (на що він, безперечно, заслуговує) і водночас елемент вторинності (другий після Чапліна), тоді як Микола Федорович Яковченко був особистістю неповторною, самобутньою. Порівнювали українця також із французькими акторами — Фернанделем і Жаном Габеном (режисер Іван Пир’єв називав його Габенком) — за переконливу народність і щирість у грі. Англомовний журнал «Український канадець», що виходив у другій половині XX ст. у Торонто, ілюстрацією до рубрики українського фольклору подавав дружній шарж Арутюнянца на М. Яковченка як уособлення українського дотепу. Втім, Яковченко завжди залишався самим собою — «блазнем із сумними очима» (за його власним визначенням), ніби відчуваючи, що лише під ковпаком блазенства може піднятися до «вільної святкової мудрості, яка не залежить від норм та утисків офіційного світу» (М. Бахтін).

Час не владний над ним. Він досі живе серед нас — у сотнях відтворених на кіноекрані й на сцені неповторних образів (культова стрічка «За двома зайцями» не втрачає лідерства серед продажів на CD), кілометрах плівки записів на радіо, тисячі разів переказаних легендах і анекдотах про нього, де переплелися правда і вигадка (що лише підкреслює його народність), у сквері біля улюбленого театру, назавжди присівши відпочити, завдяки талановитій роботі народного художника України Володимира Чепелика, разом зі своїм Фанфаном, навіть у не досить вдалому зображенні в київському Музеї воскових фігур …

Його не забувають журналісти: майже щорічно (хоч переважно з «інформаційного приводу» — до річниць) на газетних шпальтах з’являються спогади про нього та інтерв’ю з друзями (котрих, на жаль, стає з роками менше) й родичами Яковченка (яких так само вже мало). Газетні публікації відтворюють відомі факти його життя, з десятих вуст цитують жарти, переповідають «походеньки». Однак, попри достатньо високий ступінь повторюваності, його пригоди й байки не набридають, а кожен варіант чергового зразка «яковченківського епосу» звучить сучасно й весело. Ім’ям Яковченка рясніє Інтернет: згадки, цитати, фото... Українському сміхотворцеві присвячено відеофільм «Великий лицедій М. Ф. Яковченко» режисера Світлани Ільїнської (к /ст. «Контакт», 2003, продюсер Лариса Роднянська) та радіопередачу із циклу «Згадаймо» Тамари Олійник, завершується робота над присвяченим акторові художнім фільмом.

2005 року, до 105-ліття від дня народження актора, побачило світ видання про життя і діяльність «українського Чапліна» (1). Книга акумулювала в собі ту позитивну «яковченківську» енергію, яку він за земного життя так щедро дарував людям. До першої частини включено спогади відомих акторів, режисерів, діячів української культури, які особисто знали Миколу Федоровича Яковченка: Ніни Антонової і Анатолія Буковського, Олександра Биструшкіна і Дмитра Гнатюка, Ігоря Безгіна і Олександра Задніпровського, Раїси Недашківської та Анатолія Паламаренка та ін. Другу частину складають статті: Лариси Брюховецької, Людмили Грабенко та Сергія Панкратьєва, Ігоря Павлюченка та ін., присвячені особі й творчості сміхотворця а також фільму «Дід лівого крайнього», який режисер Леонід Осика вважав освідченням у коханні Миколі Федоровичу. Сюди включено також фрагмент сценарію не знятого фільму Анатолія Буковського «Он снимался на пленке «Свема»», прообразом героя якого — Миколи Яковича Любітіна — був Микола Яковченко. Третя частина репрезентована архівними документами, що зберігаються в Державному архіві Чернігівської області та Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, а також матеріалами журналу «Новини кіноекрану». В четвертому розділі вперше представлено фільмографію М. Ф. Яковченка. На основі книги знято телефільм «Геній сміху» (Студія телевізійних фільмів «Віател», 2006, генеральний продюсер Василь Вітер). До образу актора Яковченка звертаються телеканали «1+1» та «Віра». Отже, Микола Яковченко не вкладається в межі часу минулого, він завжди сучасний, він — поза простором і часом.

Спробуємо абстрагуватися від байок про нього й з’ясувати, яким же був «по-справжньому народний артист» у житті. Найвірогіднішу інформацію про життя актора зберегли архіви. У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного, Державного архіву Чернігівської області, Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, архіву Національного драматичного театру імені І. Франка збереглися свідчення про народження й хрещення, навчання й роботу в театрі та кіно. На жаль, родинний архів розпорошено, не збереглися й документи про роботу М. Яковченка 1940 року в Київському державному театрі музичної комедії (нині — Національний театр оперети). Не дали очікуваних результатів щодо інформації про життя актора пошуки в державних архівах Харківської та Черкаської областей, Автономної Республіки Крим. Тому кожні виявлені дата, факт, фото мали надзвичайну вагу, оскільки людській пам’яті (а згадують його охоче) притаманна більше емоційність, ніж сувора точність у відтворенні подій.

***

Микола Федорович Яковченко народився в містечку Прилуки Полтавської губернії (нині — Чернігівська обл.) на зламі XIX і XX століть — 3 (за новим стилем — 16) травня 1900 р. — у міщанській багатодітній родині Федора Івановича та Параскеви Іванівни Яковченків. Шостого дня від народження його хрестив у православну віру протоієрей місцевої Різдво-Богородицької церкви Микола Галабутський. Старший Яковченко торгував рибою, а мати займалася домашнім господарством та вихованням дітей, яких у родині разом із Миколою було п’ятеро (син Сергій та три доньки: Марія, Олена, Олександра).

Серед дитячих спогадів актора чи не найтепліші — про бабусю, яку він дуже любив. Хлопчик пробачав їй навіть повчання, приправлені улюбленим слівцем «гицало», яким вона заслужено нагороджувала розбишаку. Сам відверто зізнавався, що був шибеником. Теклі Корніївні вдавалося одночасно молитися, цибулю смажити й горщики мити, часник товкти й за онуком стежити. «Між «не введи нас у спокусу» і «визволи нас від лукавого» таких шльопанців встигала надавати», — згадував Яковченко(2). Найулюбленішим святом у дитинстві був день Святого Миколая, 19 грудня. Його Миколка чекав не лише тому, що Святий Миколай, за легендою, був щедрий на дарунки для дітвори, а й через те, що цього дня святкували його іменини. Відтоді традицію зберіг на все життя, відзначаючи замість травневих грудневі іменини.

Восени 1912 року він вступив до Другого Прилуцького вищого початкового училища імені Кислих. Однак успішністю навчання не надто переймався, завдавав достатньо клопоту вчителям, хоч серед підлітків він завжди був душею колективу. Через ту-таки неувагу до успішності (крім відмінної поведінки, в атестаті оцінки з усіх предметів були задовільні) Микола після закінчення навчання в училищі не потрапив до уславленої своїми учнями (Левко Ревуцький, Федір Міщенко, Олександр Щербина, брати Маслови та ін.) Першої Прилуцької чоловічої класичної гімназії. Закінчення курсу вищого початкового училища відповідало чотирикласній гімназійній освіті. Можливо, це давало підстави згодом Миколі Федоровичу жартувати щодо своєї освіти: «чотири класи й калідор»…У «калідорі» — міській єврейської гімназії — натхнення до навчання не додалося. Сюди Микола Яковченко вступив 1916 року. Відмінні оцінки мав лише з Закону Божого та поведінки, однак із цікавістю вивчав латину, німецьку та французьку мови.

Особливий потяг юнак відчував усе-таки до іншого. З дитинства його вабило лицедійство, хоч у патріархальній родині це не заохочувалося. А йому навіть спів у церковному хорі, мабуть, убачався виходом на сцену. Сильний, «соковитий» голос юнака виокремлювався між інших і забезпечив йому шанувальників серед прихожан. Дар Божий до перевтілення, який відзначають усі, кому довелося спілкуватися з актором у різні періоди його життя, привів його до аматорського театру.

За рівнем розвитку культури провінційні Прилуки першої чверті XX ст. могли змагатися з великими містами. Наприкінці 1910-х рр. за щасливим збігом обставин тут діяли театральна група ім. Антона Чехова Євгенії Базилевської, гурток художньої самодіяльності Івана Ярошенка, народний театр Пилипа Хмари. Природний талант Яковченка розгледіла саме Євгенія Петрівна Базилевська. Колишня актриса трупи Миколи Садовського 1918 року створила в Прилуках аматорський театр, де Микола Яковченко зіграв свою першу роль. Хоч початківцеві спершу не доручали головні ролі (іноді — лише в масових сценах), Микола забував про себе, розчиняючись у своєму героєві. В репертуарі аматорської групи ім. А.Чехова переважали водевілі. Це змушувало юного актора шукати свій, особливий, шлях до глядача. Зазвичай він приходив задовго до початку вистави, самотужки гримувався, опановуючи цю нелегку науку. Оцінку вправам Миколи Яковченка виставляли глядачі. Запросивши якось сестру Олександру на виставу «Осінні скрипки» Дергачова, де йому було доручено півторахвилинну роль Носія, Микола як завжди почаклував над гримом, навіть щоку для переконливості зав’язав хусткою. На сцену вийшов не без хвилювання. Та ще більше розхвилювався вдома, коли дізнався, що власна сестра його не впізнала. Це був чи не перший урок поводження з гримом. Багато років по тому його потяг до зайвого гриму коригували режисери. Спершу Вільне, порадивши йому грати в «Останній жертві» без гриму — «отак, як є», згодом — Іван Пир’єв, зауваживши: «Таке обличчя дай Бог кожному на Пасху, нащо ж його закривати». Тоді актор чітко усвідомив: «Моя пика — моя годувальниця». Були й інші уроки. Знайомство з творчістю А.Чехова формувало естетичні погляди, прилучало до світової класики. Відтоді Чехов став одним з його улюблених російських письменників.

З аматорського гуртка актор-початківець перейшов до постійної трупи театру Пилипа Хмари, на той час — російської, а 1919 року з ініціативи частини акторів перетвореної на українську. Відтак на професійній сцені Микола Яковченко з’явився в п’єсах Леоніда Андреєва. Ролі Тюхи в «Савві» та підпоручника Григорія Миронова в «Днях нашого життя»(3) залишили незабутній слід в акторській біографії, принесли перші успіхи й популярність місцевого масштабу. Разом з ним на сцену виходили Є. П. Базилевська, О. С. Коханівська, Л. І. Жиленко, У. А. Кістяна, В. О. Чановська. Амплуа Яковченка формувалося незалежно від його бажань: подарована самою природою зовнішність формувала стереотип: «Яковченко — комічний актор». «Ще в Прилуках ім’я майбутнього артиста стало популярним,» — констатував у рік піку слави Миколи Яковченка Володимир Дальський. (4)

Після перших оплесків прилуцьких глядачів для Миколи зворотного шляху вже не існувало. Буремні 1920-ті рр. повели його тернистими дорогами громадянської війни від рідного міста до Чернігова, Черкас, Сімферополя, Дніпропетровська... Збереглися згадки про роботу юнака в санітарному червоноармійському потязі, гру «на сценах пересувних театрів, а потім — у Сімферопольському, Дніпропетровському театрах».(5) Два Георгіївські хрести — підсумок буремної юності. Не встигнувши (та й об’єктивно не маючи змоги) отримати спеціальної освіти, Микола набував акторської майстерності в щоденній роботі. Акторська практика мала для нього більшу вагу за теорію.

В другій половині 1920-х років доля привела його до Києва. 1927 року Микола Яковченко прийшов до Київського українського драматичного театру ім. І.Франка, щоб стати його легендою. На той час з осені 1926 року франківці після мандрівного періоду остаточно «осіли» в столиці і навіть встигли в квітні 1926 року продемонструвати своє мистецтво в Москві. Сезон 1927 — 1928 року в цьому театрі позначений новими роботами: «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Любов і дим» Дніпровського, «Заколот» Фурманова. (6)

Збереглися свідчення, що запросив його головний режисер театру Гнат Петрович Юра, одразу запропонувавши молодому акторові роль у виставі «Сон літньої ночі». Так відбулася перша зустріч Миколи Яковченка з драматургією Шекспіра. Яковченкові імпонувало, що режисер Юра «не наступав на душу, не давив на актора» (7). Прем’єра 16 жовтня 1927 року мала очікуваний успіх. Сучасники вважали, що в цій роботі «франківці виявили блискучі художні й технічні досягнення», а преса оцінювала виставу як «художню перемогу театру», «свято на театральному фронті». (8) Виставу було включено до гастрольного репертуару театру (всього 6 п’єс) влітку 1928 року. Тоді Микола Яковченко вперше в складі творчого колективу виїхав на гастролі до великих індустріальних міст — Луганська, Дніпропетровська, Сталіно, Миколаєва.

Не менш важливою була для актора й наступна роль з репертуару світової класики. У новому театральному сезоні він створив образ Роспера в п’єсі В. Газенквелера «Ділок» (постановники О. Смирнов, О. Іскандер). В цій ролі він постав перед глядачами 1 березня 1929 року. Працював натхненно. Поза увагою глядачів і критики не залишилася «висока техніка гри акторів», «чудовий легкий діалог, динамічність, хореографічне наповнення дій». (9) Молодий актор «встиг себе достатньо виявити»(10) за короткий час, його запам’ятали. Про те, що Микола Яковченко знайшов шлях до театральної публіки, свідчить той факт, що його портрет у ролі Роспера прикрашав кабінет професора-медика Шварцберга ще і в повоєнні часи. На хвилі захоплення улюбленою справою складалося й особисте життя. В театрі Микола Яковченко зустрів кохання всього життя, безмежне й трагічне, — зовсім юну красуню Тетяну Євсеєнко.

А в травні 1929 року його талант оцінила харківська публіка. Франківці приїхали на гастролі (6 — 30 травня) до тодішньої столиці УСРР, привізши «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Заколот» за Д. Фурмановим, «Сигнал» С. Поливанова і Л. Прозоровського, «Мина Мазайло» М. Куліша, «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Ділка» В. Газенквелера. (11) Гастролі були досить відповідальними, адже кілька років тому театр вже «завойовував столицю» — спочатку в приміщенні Малого театру, згодом — у будинку Держдрами. У Харкові Яковченка помітили. Столична преса знайшла для молодого актора компліментарні епітети («отличный», «замечательный») й відзначила його володіння прийомом гротеску.

20 жовтня 1929 року в театрі ім. І.Франка відбулася прем’єра щойно створеної І. Микитенком «Диктатури» (режисер Г. Юра). Після першої постановки в Одеській держдрамі 25 вересня 1929 р. пролетарська п’єса тріумфувала в Києві (відбулося 40 вистав поспіль )(12). Головні ролі виконували Г. Юра (Малоштан), О. Ватуля (Дудар), Т. Юра (Чирва Козир), М. Пилипенко (Півень), М. Яковченко (Ромашка), К. Кошевський (Гусак). Автору-драматургу імпонувало те, що «п’єсу ставив Г. П. Юра… і в ній були зайняті найкращі актори — сам постановник, Г. Борисоглібська, О. Ватуля, Т. Юра, М. Яковченко, О. Юрський, К. Кошевський і т. д.» (13)

А 1 листопада 1930 р. на франківській сцені відбулася нова прем’єра твору І. Микитенка. П’єсу «Кадри» поставив Г.Юра (художник Б. Ердман) за участю провідних акторів. І знову Яковченко не залишився непоміченим. 8 грудня цю виставу обговорювали на загальноміському диспуті.

Через два роки Миколу Яковченка було запрошено до трупи щойно створеного Харківського театру революції. Перша спроба заснувати в Харкові такий театр, поклавши «в основу колектив Одеського драматичного театру» (14), восени 1930 року виявилася невдалою. Однак 1931 року справу створення Театру Революції в Харкові ціною вилучення акторів 1-ї та 2-ї категорій було завершено, попри загрозу зриву в Одесі початку театрального сезону. Як годиться театру з такою назвою, він розпочав сезон 7 листопада виставою «Справа честі» І.Микитенка, який став основним драматургом і «хрещеним батьком» театру. Його членство в ЦВК УСРР (з 1931) з одного боку забезпечувало сприятливі умови для діяльності театру, з іншого — надавало авторитету думкам драматурга.

Трупу склали актори Одеського театру революції та Київського театру імені І.Франка. З Києва до Харкова відрядили Віру Варецьку, Михайла Задніпровського, Миколу Яковченка Володимира Сокирка, Петра Міхневича, Ганну Янушевич, Євгенію Сидоренко. Очолив новий театр колишній головний режисер Одеського державного драматичного театру Марко Терещенко, який 1925 року запросив І. Микитенка завідувати літературною частиною театру. Тепер пролетарський драматург «перетягнув» Терещенка з Одеси до Харкова. Художником став А. Петрицький. В першому сезоні, крім «Справи честі» (режисер М. Терещенко, художник А.Петрицький, композитор М. Вериківський), було поставлено «Страх» О.Афіногенова (режисер Г.Юра) та «Залізну бригаду» Я.Городського (в перекладі з російської). Остання присвячувалася будівникам Харківського тракторного заводу. Наступного сезону ХТЗ став «шефом» театру.

У долі Миколи Яковченка 1931 рік, крім переїзду до Харкова, мав ще й особистий вимір — 31-річний Микола Федорович узяв шлюб із 21-річною Тетяною Марківною. Вона відхилила залицяння безлічі претендентів (серед них був і відомий актор Віктор Добровольський), віддавши серце Миколі Яковченку, якого по-справжньому кохала. Незабаром після весілля в Києві, гучно відсвяткованого в колі рідних на Шулявці, подружжя вирушило до Харкова. 26 квітня 1932 року в них народилася донька Іринка. Попри побутові труднощі (акторам доводилося мешкати в готелях), особисте щастя додавало акторові натхнення.

Він був задіяний практично в усіх виставах: у п’єсі «Ета» С. Левітіної виконував роль Жихарєва, в «Страсі» О. Афіногенова — Захарова. Звісно, для нього знаходились ролі в п’єсах Микитенка. Одна з них закарбувалася в пам’яті Євгена Пономаренка: «Пам’ятаю Миколу Яковченка ще в Харківському театрі революції, в ліричній комедії Івана Микитенка «Дівчата нашої країни». Стрункий, рухливий, завзятий, він грав молодого робітника Пронашку. … Його Пронашко був симпатичним хлопцем, можливо, лише трохи комічним» (15). Це була гучна, підготовлена до 15-річчя Жовтневої революції, прем’єра 1932 року, яка відбулася 1 грудня (режисер М. Терещенко, художник А.Петрицький, композитор Б. Яновський). Микола Федорович грає дві ролі: члена комсомолу Миколи Пронашки — у першому складі та одноосібника Івана Шкурка — (у другому). До речі, його виконання останньої ролі Іван Микитенко вважав «зразком акторської майстерності». (16)

Домінантою вистави була актуальність для радянської доби, суголосність «керівній лінії партії». Іван Микитенко прагнув поєднати в п’єсі «елементи комсомольської героїки на фронті соціалістичного будівництва» з радістю життя і боротьби, створити веселу ліричну комедію, здатну збирати зали. (17) Йшлося про «новий стиль» театру, необхідність «експериментальної роботи» з акторами задля віднайдення «комедійного щирого тону» (М.Терещенко), оскільки досі в репертуарі театру комедій не було. Миколі Яковченкові не було потреби експериментувати — видатний майстер гумору, не заангажований політикою, народжувався вже тоді. Йому було органічно притаманне відчуття всіх проявів комічного.

Поряд із п’єсами І. Микитенка на харківській «революційній сцені» йшли інші вистави. Так, у ролі війта М. Яковченко був задіяний у п’єсі «Жандарм» за драмою І. Франка «Украдене щастя». Ставили в театрі й Шекспіра. Претендуючи на революційне прочитання великого англійця, «відображення соціальної суті типів, об’єктивного співвідношення соціальних сил у їхній боротьбі» (18) режисер Олексій Грипич приєднав до комедії «Віндзорські пустунки» чотири сцени з першої дії історичної хроніки «Генріх IV». Так з’явився в репертуарі Харківського театру Революції «Фальстаф» (художник Г. Міллер, композитор Дж. Клебанов). Сценічним вирішенням п’єси стала буфонада з рисами пародії та фарсу. Ключову роль сера Джона Фальстафа виконував уже популярний на той час у Харкові актор Микола Яковченко. Після виконання ролі Вурма в «Підступності й коханні» він дістав навіть запрошення від Леся Курбаса до Харківського українського драматичного театру імені Т. Шевченка. А театральна газета «За велике більшовицьке мистецтво» надрукувала його фото під час виступу в Чугуївському таборі 24 серпня 1932 р.

Прем’єра «Фальстафа» відбулася 18 березня 1933 року. За режисерським задумом, у центральному «соціально небезпечному» образі сполучалися «відзнаки паразита, розпутника-ласуна, хвалька й брехуна з рисами живорадісності, гумору й благодушності». (19) Комедійний талант Яковченка фактично врятував виставу. Микола Федорович підбирав для обра- зу «найбільш прості і в той же час найбільш яскраві фарби».(20) Його черевань Фальстаф був надзвичайно багатогранним (жадібний відчайдух і життєрадісний гульвіса, тупий і винахідливий), однаково пристрасний в усіх проявах. Як згадував сам актор, «Фальстаф не на 100% злодій, ця фігура життєва, а саме — різнохарактерна». (21) Глядач навряд чи здогадувався, що Микола Федорович був тоді дуже виснажений. Згодом Юнна Яковченко писала, що батько «страшенно схуд, і його спеціально для поправки відправили у будинок відпочинку «Светлый» у Місхорі». (22) Влітку 1933 року «Дівчата нашої країни» та «Фальстаф» у виконанні харківських акторів побачили у Дніпропетровську й Києві. Після цієї ролі Яковченко отримав нове запрошення до театру імені Т.Шевченка від його нового керівника — Мар’яна Крушельницького.

2 — 24 липня 1933 року театр гастролював у Києві. Показували «Дівчата нашої країни» І. Микитенка, «Фальстаф» В. Шекспіра, «Жандарм» І. Франка, «Ету» С. Левітіної. Яковченко працював у всіх виставах.

В листопаді 1933 року він виступив у ролі Гірша в прем’єрі п’єси В. Вишневського «На заході бій», що вперше ставилася на українській сцені (режисер М. Терещенко) українською мовою, в перекладі Михайля Семенка.

Однак наступного року актор повернувся до Києва, який знову став українською столицею. Ймовірно, його повернення спричинила невпевненість у майбутньому Театру Революції, існування якого в приміщенні клубу «Металіст» на Плехановській вулиці, на околиці Харкова (сюди його було переведено влітку 1933 року), й непорозуміння між пролетарським драматургом і трупою через «неправильне» ідеологічне трактування окремих образів.

Гнат Юра зустрів актора жартом: «Повернувся, блудний сину!». Миколу Яковченка прийняли на посаду «актора вищої категорії». (23) У творчості франківців (як і в житті актора) розпочиналася доба Олександра Корнійчука. Найгучнішою подією в діяльності театру 1930-х років стала прем’єра п’єси «Платон Кречет» 20 грудня 1934 року. Відтоді впродовж ста днів відбулося 100 вистав, декорації не знімалися зі сцени, а фотографії виконавців головних ролей (Ю. Шумського, Ф. Барвінської, О. Ватулі, Г. Борисоглібської, М. Яковченка, О. Дуклера, П. Самійленко) не сходили з газетних шпальт. 13 червня 1935 року «Платона Кречета» поставили в МХАТі. Вже в одній із перших рецензій заначалося, що деякі ролі в київському театрі зіграні значно краще.(24) Йшлося, зокрема, про образ колишнього земського лікаря Терентія Бублика, відтворений Миколою Яковченком, та матері Платона — Марії Тарасівни, втілений заслуженою артисткою УРСР Ганною Іванівною Борисоглібською («останнім могіканом українського народного театру», як назвав її М. Садовський). Аналізуючи секрет свого успіху, Микола Федорович вважав, що образ Бублика «підкупає своєю відданістю справі».(25) До речі, роль медичної сестри виконувала його дружина, Тетяна Яковченко. «Виношуючи образ», «шукаючи його деталі»,(26) актор намагався ширше спілкуватися з лікарями. Його великий шанувальник — професор Шварцберг — допомагав акторові засвоїти звички лікарів, відчути специфіку їхньої праці. Серед «моделей» образу був і головний лікар Прилуцької земської лікарні В. Запудряєв, терапевт Сушко — справжні інтелігенти й шанувальники мистецтва.(27) Можливо, саме у них запозичив актор риси, що дозволили йому створити «теплый, глиубоко волнующий образ честного, бескорыстного труженика медицины».(28) Став у пригоді Миколі Яковченку й досвід використання гриму. На відміну від спроб окремих акторів підкреслити належність до професії «чеховським» пенсне, Микола Федорович не використовував зовнішніх ознак («скромний білий парусиновий костюм і туфлі. Молодий вік актора вимагав вусів і перуки і більше нічого»29), крім, хіба що лікарського саквояжика в третій дії. При цьому «кожну його появу глядач зустрічав захопленими оплесками».(30) Роль лікаря Бублика, образ якого Микола Федорович «з великим захопленням і великим задоволенням розкривав перед глядачем»,(31) стала першою зустріччю актора Яковченка з драматургом Корнійчуком. Саме з неї розпочалася плідна співпраця, що переросла в справжню чоловічу дружбу.

Творчі успіхи, родинне щастя (30 квітня 1937 року з’явилася на світ друга донька Миколи й Тетяни — Юнона) здавалися неймовірними в тоталітарній державі, коли за кожним яскравим представником інтелігенції чигало «недремне око» НКВС. Однак доля була милостивою до Миколи Яковченка.

Проте невдовзі акторові довелося на деякий час розпрощатися зі сценою. Разом із П.Т.Сергієнком він був принесений театром «в офіру» прийнятому у вересні 1939 р. «Закону о всеобщей воинской обязанности». Позбавлені броні актори потрапили до війська й стали учасниками Радянсько-фінської війни (30 листопада 1939 — 13 березня 1940).

Після повернення з фронту в квітні 1940 р. Микола Федорович змушений був шукати іншу сцену. Доля привела його до Київського державного театру музичної комедії, заснованого 1934 року. Впродовж восьми місяців роботи він створив образи Пелікана в опереті «Містер Ікс», Філіпа в «Коломбіні», Делякви в «Ночі в Венеції». Його постійною партнершею була Віра Петрівна Новинська. Під час гастрольної поїздки до Дніпропетровська Микола Федорович у потягу випадково зустрів Олександра Корнійчука, котрий мандрував на відпочинок до Кисловодська. Драматург переконав його повернутися до театру ім. Франка.

Друге повернення «блудного сина» припало на середину 1940-го року. Новий сезон актор розпочав на сцені рідного театру в п’єсі О. Корнійчука «В степах України» в ролі Довгоносика, «прийнявши її з рук» першого виконавця — В. Дуклера. Улюбленець київських театралів Валентин Дуклер залишив Миколі Яковченку роль, без якої складно уявити його цілісний образ як актора. Яковченківський герой (єдиний негативний персонаж у п’єсі) вийшов настільки «сатирично довершеним» і неповторним, що помандрував у народ, іноді позбавляючи прізвища самого актора. А через десяток років сотні разів помножений телеекраном не лише створював шалену популярність, а й провокував комічні ситуації в житті. Під час творчих зустрічей чи гастрольних поїздок у містах і селах його обов’язково впізнавали, хоч не завжди пам’ятали прізвище, називаючи «актор-Довгоносик». «Виходжу з Павлодарського готелю, — розповідав Микола Федорович, чую за спиною здивований вигук:

- Диви, Довгоносик! — і вже хтось забігає наперед, делікатно озирається. Потім зупиняється і ввічливо так питає:

- Вибачте, ви Довгоносик?

- Довгоносик, — кажу.

- І як це ви можете?

- Що?

- Ну, бути таким противним?

Стою перед молодим своїм глядачем, мовчу і нишком лаюсь: ну й слава, бодай йому…»(32).

(Закінчення в наступному номері)


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#5

                        © copyright 2018