Розмову веде Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2006:#4
Тетяна Магар: «Мені важко сказати, що я люблю більше — кіно чи театр.
 
   
 


Родинна спадкоємність у професії, як відомо, не дивина, тим паче, в акторсько-режисерському середовищі. Та щоб у талановитих батьків діти були не просто талановиті (до того ж, у різних сферах), а й підносили родинну марку на якісно новий, відповідний вже новому часові, рівень; щоб не спинялися, здобувши, здавалося, заслужені лаври, а постійно продукували й втілювали нові ідеї; щоб усе життя зберігали креативну здатність і не забували водночас про вміння тішитися життям, — таке трапляється значно рідше.

Цього разу ведемо розмову з Тетяною Магар — режисеркою, в чиєму творчому доробку десятки театральних, кіно- й телевізійних постановок: від «Назара Стодолі», «Лиса Микити», «Записок божевільного» до «Скляного звіринця» Т. Вільямса, «Дому Бернарда Альби» Ф.-Ґ. Лорки, «Запрошення до замку» Ж. Ануя, «Мадам» за Н.Берберовою та рок-опери «Стіна»; від фільмів-концертів про Назарія Яремчука, Ігоря Білозіра, Віктора Морозова, документальних фільмів «Часи козацькі», «Запорізькі часи» до повнометражного фільму «Ніч питань» і багатьох телевізійних проектів останніх років.

Батько п. Тетяни — Володимир Магар, народний артист СРСР — був засновником Запорізького театру ім. Щорса (нині — ім. В.Магара), мати — народна артистка України Світлана Рунцова. А брат Володимир — художній керівник Севастопольського російського драматичного театру ім. А.Луначарського.

— Не дивно, що, зростаючи в театральній родині, ви також пов'язали своє життя з театром і кіно. Але чому вирішили стати саме режисером?

— Теж вважаєте нежіночою професією? Чесно кажучи, спершу я хотіла бути акторкою, але оскільки трішечки картавлю, довелося змінити свої плани. Та з іншого боку, в мене і характер такий, що я не змогла б лише грати, а рано чи пізно прийшла б у режисуру.

Але спочатку я вступила до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого на театрозавчий факультет. Думаю, це було слушно. Абсолютно переконана: 18 років не той вік, щоб займатися режисурою. Ця професія вимагає сформованого світогляду. Саме того року, коли я вступила на театрознавчий, сталася трагічна подія в нашому житті — помер тато. Я закінчила навчання, але швидко зрозуміла, що театрознавство не мій фах. Хотілося робити щось своє, а не аналізувати зроблене іншими. І тільки потім подалась на режисерський. Вже народивши сина, я вступила на режисерський факультет на курс професора Влада Неллі. А захистила диплом у Запорізькому театрі імені Щорса (зараз це вже театр імені Володимира Магара, названий на честь мого батька) виставою "Весільна подорож" .

Після захисту диплому й народження сина доля занесла мене до Львова, зовсім чужого міста, де я була "москалькою з великої України", де не було жодної надії влаштуватися на роботу в театр. Як режисер я потрапила на телебачення. Воно мені видалося нецікавим і непотрібним. Була нестримна туга за театральною сценою — такою величною, рідною і звичною, адже я фактично виросла в театрі. Й раптом цей маленький екран… Я все це внутрішньо не сприймала й дуже страждала. Та поступово мені почало подобатися — будувати кадр, виставляти світло, монтувати. Я працювала в дитячій редакції Львівської студії телебачення, а потім перейшла в музичну. На той час Львів музичний був справжньою Меккою. Тоді починалася "Ватра" Ігоря Білозіра, я знімала музичні фільми, кліпи. Знімала Василя Зінкевича, Назарія Яремчука. А скільки було цікавих програм із оперними співаками, симфонічними оркестрами (великими й малими). Ми всі були друзями-однодумцями, щось спільно планували... Працювали багато і з величезним піднесенням... Моє життя набувало нового сенсу.

Але мені цього було мало. Я понад усе хотіла працювати з драматичними акторами, тому й почала знімати телевізійні вистави. Це було наприкінці 80-х. У цей період я зняла "Скляний звіринець" Тенесі Вільямса. Там зіграла моя мама (Світлана Рунцова. — Р.С.), а також московські актори (Лариса Кузнєцова, Віктор Нікітін — випускники Олега Табакова).

Але для Львівської студії телебачення це були занадто масшатбні проекти. Знімали пересувними знімальними станціями, стаціонарними нерухомими камерами на величезні бабіни, які тяжко було навіть підняти, бо кожна з них важила близько десяти кілограмів. Але знімали! Знімали всупереч усім технічним труднощам. Як наслідок — деякі роботи демонстрували на центральному телебаченні. А на той час, якщо твою роботу приймали на центральне телебачення в Москву (ЦТ), це було справжнім успіхом, найвищою оцінкою.

Після «Скляного звіринця» в мене був період грандіозних планів (дрібні проекти просто не надихали). Так з'явилася рок-опера «Стіна». Можу сказати, що я зняла першу в Україні рок-оперу. Сама написала сценарій за поемою Юстінаса Марцинкявічюса, а музику написали львівські композитори Ростислав Штинь, Володимир Прасоленко та Юрій Саєнко. Мені приємно про них згадувати. Головні партії співали Лариса Доліна, Альберт Асадулін, а грали Анатолій Хостікоєв і Наталка Сумська. Ми здійснили фактично нереальне. Звукозапис робили в Києві, камеру дали теж з Києва. Пізніше, коли я потрапила до Сполучених Штатів, завдяки цій рок-опері мене прийняли до Гільдії кінематографістів США. Я отримала таким чином професійну візу, яка дала мені змогу працювати за фахом у цій країні.

— До від'їзду в США ви працювали в Києві на «Укртелефільмі». Що за цей період було зроблено? І чи були технічні можливості Київської студії телебачення набагто кращими, ніж у Львівській?

— Безперечно. Але й у Києві було досить складно. Взагалі мені ніколи не було легко. У тому сенсі, що керують тобою чоловіки, які не надто вірять, що ти здатна зробити щось справді серйозне. В мене багато сил йшло на долання безлічі перешкод — аж до того моменту, коли з'являвся довгожданий наказ про початок роботи над картиною. І коли я врешті починала щось знімати, то кількість і грошей, і знімального часу завжди була катастрофічно обмежена.

Але, попри все, з’явилися в цей час «Записки божевільного». До речі, головну роль — Поприщина — мав грати Олексій Петренко. Та оскільки я зламала ногу (це Гоголь такі коники викидав!), всі графіки збилися, і в «Записках» зіграв Борис Плотников. Вийшла, зрештою, на думку критиків і тодішнього телевізійного керівництва, цікава робота.

Взагалі думаю, що «Стіна», «Записки божевільного», «Скляний звіринець», а з вистав — «Дім Бернарда Альби» були в моєму творчому житті етапними роботами.

— А що б ви могли розповісти про свій фільм «Ніч питань» і ваші роботи цього часу?

— «Ніч питань» — фільм за моїм власним сценарієм, знятий на кіноплівці для великого кіноекрану на базі кіностудії імені Довженка. Фінансування фільму було не державне, а приватне. Це був 1991 рік, період світлих сподівань, а вже з 92-го весь український кінематограф «накрився мідним тазом». Зупинилося все, ніхто нічого не знімав. Велика й потужна армія кінематографістів України (оператори, режисери, актори, гримери, художники-постановники) перестала працювати за фахом. Така пауза знищила людей кіно на фізичному рівні. Переконана, що цей період «простою» — трагедія для цілого покоління українських кінематографістів.

Мене ж порятувало те, що я мала змогу виїхати до США, де працювала на програмі «Вікно в Америку» й мала телевізійне шоу «Свіжим оком на дрібниці». Я вступила до Спілки жінок-кінематографістів світу (мене взяли на «master level» — рівень майстрів), і ця організація дуже опікувалася мною. Завдяки цьому піклуванню прем’єра мого фільму «Ніч запитань» відбулася в «Canada Center» у Вашингтоні, в Лос-Анджелесі в Інституті кіно, в Гарварді на факультеті україністики.

Але, чесно кажучи, хотілося додому. І я повернулася, хоча отримала ґрін-кард за квотою «екстраординарних обставин». Повернулася, хоча знімати кіно й далі не було змоги.

— Але ж ви таки знаходили ніші для професійної реалізації?..

— Так, адже я весь час їх шукала. Навіть один рік була ведучою та автором телевізійної програми «Він і вона» на каналі ICTV. Тоді ж я написала п'єсу «Гримерка», присвячену пам'яті батька. Це було моє освідчення в любові Людям Театру. А поставила я «Гримерку» в Севастопольському академічному театрі імені Луначарського. Головну роль зіграла моя мама — унікально обдарована акторка Світлана Рунцова. Пізніше в цьому ж театрі я поставила «Мадам» за п'єсою Ніни Берберової, «Запрошення до замку» за Жаном Ануєм, «Дім Бернарда Альби» за Федеріко Ґарсія Лоркою. Останню виставу було зроблено в стилі фламенко, все було побудоване на танцях, музиці. Розкішні сукні, кастаньєти... Вона здобула золоту статуетку за найкращу режисуру на міжнародному театральному фестивалі «Слов’янські театральні зустрічі».

Нині — боронь Боже, це ще не життєві підсумки — я шкодую, що не присвятила все своє життя театрові. Може, це моя головна помилка. Не знаю...

— А як і коли відбулося ваше «повернення» в кіно й на телебачення?

— Отже, якось все знову відновилося, механізм знову запрацював. Здається, все почалося з серіалу «День народження буржуя». Хоча, чесно кажучи, я вже не вірила, що колись знову зніматиму, і взагалі хтось згадає про мене.

Але якимось дивом це відбулося. Моїм поверненням на телебачення стала робота над документальним фільмом «Батько» на «Укртелефільмі», яким на той момент керував Олег Бійма. Я не документаліст, тож ця робота була незвична й складна, та ми з братом працювали над фільмом із великою любов’ю. Дуже допоміг нам доктор мистецтвознавства Валерій Михайлович Гайдабура, який довгий час працював із моїм батьком. До речі, ми плануємо зробити подібний фільм і про нашу маму — народну артистку України Світлану Рунцову. В неї дуже цікава творча біографія та незвичайна доля.

— А як щодо ігрового кіно?

— Раптом мені подзвонили з «Інтера» й запропонували почитати сценарій фільму «Торгаші» на чотири серії. Цей дзвінок був для мене просто щастям. Я тоді сказала собі: хоч би який там був той серіал, я його робитиму, бо дуже хочу повернутися в свою професію. Але я не сподівалася, що сценарій буде аж настільки поганий. Можу сказати щиро: він мене просто злякав. Та я все одно погодилася, домовившись, що треба дещо поміняти. А міняти насправді треба було дуже багато. Я доклала неабияких зусиль, щоб зробити його людянішим, натуральнішим, щоб персонажі заговорили людською мовою, бо мені було соромно пропонувати акторам той матеріал, який мені дали на початку. Я мала переписувати сценарій, не змінивши жодного об’єкта, бо все вже було знайдено (в цьому й була проблема). Та сам знімальний процес був чудово організований. Дуже професійна продюсерська група працювала тоді на студії-продакшн "Фільм UA". Фільм "Торгаші" з великим рейтингом пройшов на телеканалі "Інтер". Показали фільм і на РТР. Я сподіваюся, що все це було на нормальному професійному та смаковому рівні. І головне: про мене нарешті згадали й почали пропонувати роботу. Процес зрушив із місця. Але на сьогодні це надзвичайна проблема — отримати хороший сценарій.

— Які пояснення цьому?

— Мабуть, грошові. За гарний сценарій треба платити досить великі гроші. Бюджет телевізійного фільму, як правило, не надто великий. І вартість сценарію має перебувати в нормальному співвідношенні з загальним бюджетом фільму. Скажімо, якщо бюджет фільму — 180 тисяч, то заплатити за сценарій 100 чи 150 тисяч просто неможливо.

— А що б ви могли розповісти про ваш минулорічний двосерійний телевізійний фільм «З днем народження, королево!»?

— Якось мені надіслали сценарій, точніше навіть п’єсу «Хелоу, дядю». Матеріал був дуже цікавий, але не вибудуваний професійно. Отже сценарій, знову ж, потребував доопрацювань. А продюсерами цього фільму були автори сценарію. Катастрофічне поєднання! Наступні півроку, мабуть, були найтяжчими в моєму житті. Я намагалася робити свою справу, щоразу наштовхуючись на такий опір цих людей, що декілька разів ми навіть рвали стосунки. Але процес вже не можна було зупинити.

Я на той час уже домовилася з Сергієм Маковецьким. Ми з ним друзі, й у нас, до речі, одного разу співпраця вже не склалася: тоді він мав зніматися в «Ночі питань», але замість нього тоді зіграв Івар Калнінш. І я подумала врешті: «От ми з Сергієм знову домовилися, а я піду...». Я не могла так зробити. Але до моменту завершення я була в безперервному конфілкті з авторами—продюсерами. Можу сміливо сказати, що ці продюсери, маючи, безумовно, певний літературний талант, просто поняття не мають про те, що таке фільм. Вони дуже далекі від кіно, а їх смаки, м’яко кажучи, не збігаються з моїми.

Тому не дивно, що в процесі роботи ми стали мало не ворогами. Хоча певний успіх фільму, високий рейтинг фільму на каналі «1+1» нас трохи примирили. Та певне відчуття невдоволення залишилося, і я досі не можу сказати, що зробила насправді те, що хотіла. Все могло бути значно цікавіше.

З іншого боку, процес зйомок був захопливим. Ми знімали в Чехії в розкішному замку, чеська студія продакшн забезпечувала кіновиробництво, а робили вони це досконало. Це й допомогло відзняти дві серії за п'ятнадцять днів. Актори, дізнавшись про терміни зйомок, називали мене камікадзе! Вони були певні, що неможливо відзняти стільки матеріалу в такому темпі! Потрібні були репетиції, а часу фактично не було. В кадрі майже весь час не одна-дві особи, не одна кімната, а осіб дев’ть—одинадцять, складні мізансцени. І до того ж, які актори — яскраві індивідуальності! Никоненко, Маковецький, Свєтін, Віторган. І кожен має свою думку, з кожним потрібно все обговорити, а часу катастрофічно мало. І при цьому — повна відсутність підтримки з боку продюсерів. На жаль, ці продюсери не розуміють, що знімальна група — це не горизонталь взаємин, а вертикаль. І на вершині структури підчас зйомки може перебувати лише одна особа. Двох просто бути не може. Інакше й «кіна не буде».

— А як ви ставитеся до продюсерського кіно? Чи вся відповідальність справді має лягати на плечі продюсера?

— До певної міри. Продюсер повністю бере на себе всі турботи, пов'язані з фінансуванням. Але мені здається, що мудрість продюсера насправді полягає в тому, щоб знайти класний літературний матеріал, запропонувати його режисерові, якому він довіряє абсолютно, й створити для нього всі умови. Якщо він, скажімо, не довіряє режисерові хоча б на один відсоток, хай не бере його. Якщо ж у продюсера є бажання втручатися в творчий процес, до того ж, втручатися «хірургічно», нічого цікавого не вийде.

— Але якщо державі вдасться нормально перейти на продюсерську систему (як це й планують останнім часом), чи змінить це ситуацію в кінематографі на краще?

— Я, чесно кажучи, про державне кіно взагалі не хотіла б говорити. Коли після Помаранчевої революції у Верховній Раді відбулося слухання щодо кінематографії, стало очевидно, що всі наші кінематографісти категорично не знаходить між собою спільної мови. Точніше, вони одне одного ненавидять. Чому в інших країнах можуть одне одного підтримати, хвалити? Скажімо, в Росії розуміють, що тільки таким чином можна витворити власну кінематографічну еліту. А про яку ж еліту можна говорити, коли в нас усі тільки «жеруть» одне одного?

А щодо міністерства, то воно нічого не дасть, бо просто не має грошей. Їх і не буде в тій кількості, яка необхідна. Аби щось змінилося, потрібно лише прийняти відповідіні закони, за якими б знімали податки з тих, хто вкладає гроші на розвиток кіно.

— А як ви бачите свою подальшу працю? В якій сфері ви б хотіли працювати надалі: в кіно, на телебаченні чи в театрі?

— Зараз у мене тривають переговори з канадською студією продакшн, яка дуже зацікавилася моїм сценарієм під назвою «Happy end». Це мелодрама для прокатного кіно. Знаєте, мене дуже схвилював той факт, що за роки незалежності з України на постійно за кордон виїхало понад 5 мільйонів наших громадян, а близько двох мільйонів наших жінок працюють за кордоном, утримуючи свої родини. Вісімдесят відстоків дії майбутнього фільму відбувається в Канаді або Сполучених Штатах. Моя героїня Марія опиняється там, щоб заробити гроші для своїх дітей, бо їм треба купити квартиру... Але в сценарії йдеться про долі трьох жінок. Одна з них — українка, друга — француженка, третя — американка. Їх шляхи дивним чином переплітаються. Хочу вірити, що взимку цього року почну це знімати.

Але до цього часу мені пропонують зробити ще один телевізійний фільм. Та про це не хотілося б говорити завчасу, аби не наврочити...

Планується на наступний рік постановка вистави "Театр" за романом С. Моема в Севастопольському академічному театрі імені Луначарського.

— Тож до театру ви час від часу таки повертаєтеся...

— О, так. Для мене сам процес репетицій — незрівнянне щастя. Крім того, я справді люблю акторів театру ім. Луначарського.

А ще в мене є давня мрія з моєю подругою актрисою Вірою Глаголєвою — зняти фільм за п'єсою Ніни Берберової «Маленька дівчинка». Сценарій вже написано. Все впирається в авторські права на літературну спадщину, а вони належать комусь у Франції.

Мрію також про українську класику! Колись на Львівській студії телебачення за три дні я зняла телевізійну виставу «Кайдашева сім'я» з Федором Стригуном і Таїсією Литвиненко. На жаль, плівка не збереглася. До речі, тоді ж ми зняли «Лиса Микиту», в якому всі ролі також зіграв Стригун. Але нічого не збереглося... «Дон Жуана» Лесі Українки можна й необхідно екранізувати. А в «У неділю рано зілля копала» Кобилянської? Це ж такий кінематографічний роман! По суті карпатські «Ромео й Джульєта». А скільки десятиріч українські кіномитці мріють і говорять про «Тараса Бульбу»! Будь-які мрії про екранізацію української класики видаються безнадійними. Вже дійшло до того, що кличуть на пораду Жерара Депардьє. А тим часом росіяни вже запустилися у виробництво…

Від цього серце кров'ю обливається.

Але все одно. Мріятиму.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#4

                        © copyright 2019