Друкується за виданням «Буков Перейти до переліку статей номеру 2006:#3
Невідомі листи Івана Миколайчука
 
Л. Румянцева-Чорновол, І. Миколайчук 
у фільмі «Анничка». 1968.
  Л. Румянцева-Чорновол, І. Миколайчук у фільмі «Анничка». 1968.  
 


«Добрий день, шановний друже Мірчо!

Сьогодні — четвер, я одержав тільки що твого листа. Звичайно, чекав, щоб у твоєму листі був хоч один твій вірш, але ти чогось цього не зробив. Ти якийсь дивний, чого ти боїшся, щоб я не давав твої листи нікому читати. Ти представ собі сам, який мені інтерес давати читати комусь твої листи. Адже ти не дівчина. Правда?

У мене над своєю працею справи значно зрушились. Я сьогодні думаю закінчити п’яту картину. Але уяви, яка моя праця стримана, крім тебе про це ніхто не знає, і я один повинен усе обдумувати і писати. І ні з ким порадитись. Часом мені здається, що я уже зовсім не туди вліз у життя. І знову обдумую свої кульмінаційні точки. Дуже важко, багато часу я не можу віддавати своїй сторонній праці, тому що в театрі ще більше справ. Адже мистецтво потребує часу на всі дрібнички. Ти, пишеш, що не спиш допізна і т. д. Мірчо, ти повір, що мені важко порахувати мої безсонні ночі, в які я, якщо не писав, то багато думав про свою п’єсу. І мені аж не віриться, що мої глибоко емоційні думки зможе іще хтось зрозуміти, покритикувати. Звичайно, щоб тільки справедливо, адже в мене на кожен абзац своєї п’єси є обґрунтування, твердість, але я, можливо, і не помітив, що на всю свою п’єсу в мене немає впевненості. Все може бути, і першим критиком моєї п’єси будеш, звичайно, ти. Мірчо, я не можу до тебе телефонувати. Це дуже багато забирає часу, а поговоримо не більше, ніж дві чи три хвилини. У листі значно більше можна описати.

Я чекаю тебе у театрі, заходь. Візьми з собою книг для мене, щоб я прочитав щось подібне до своєї роботи.

Дякую гарно за листа. Чекаю наступного листа з твоїми віршами і трудами.

До побачення, любий друже, Мірчо.

До зустрічі.

Іван».

ЛИСТ 2

«Здрастуй, дорогий Мірчо!

Сьогодні я одержав твого листа і хочу спішно відписати. Хоч ти й зайдеш до мене в театр, та навряд чи застанеш. Я лягаю в лікарню на операцію горла. Розумієш, зірвав голос. І поки я не вийду з лікарні, ми, мабуть, не зустрінемось. Я дуже переживаю, щоб не зіпсували мені горло, бо я можу залишитись без голосу. Але все-таки вирішив зробити операцію. Дуже болять мене гланди. Але нічого, ти напиши листа на театр, а мені його принесуть.

Велике спасибі тобі, любий Мірчо, що ти так турбуєшся за мене, я також, чим зможу, віддячу тобі.

А зараз будь здоров. Ніколи не хворій так, як я. Бажаю всього якнайкращого. Дуже пробач мені за такий поганенький лист. Буде здоров’я, буде і радість, і веселість, наше листування.

До побачення. Іван».

Обидва листи без дати. Та зате вона позначена на поштовому штемпелі. Перший з них датований 2-м, а наступний — 6-м жовтня 1958 року. Іван Миколайчук саме почав навчатися у студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. До того ми разом навчалися на курсах керівників драматичних колективів при сільських будинках культури. Потрапили в одну майстерню до Олексія Плаксія. Там і познайомилися ближче, потоваришували. Учили нас там різних театральних премудрощів, навіть грим накладати. Кожен із слухачів курсу мусив поставити виставу. На здачі моєї постановки був Іван, а приймала її Маргарита Андрієвич. Навчалася там і Марійка Карп’як, майбутня Іванова дружина. Коли вони побралися, Миколайчук частіше почав бувати в моєму рідному селі Великий Кучурів під Чернівцями, де жила і його сестра.

Він був прекрасним співрозмовником, чудово знав обряди і народні звичаї. Цікавився весіллями, похоронами, уважно спостерігав за всім, що на них відбувається. Пригадую, як разом із Миколайчуком до мене у Великий Кучурів на Маланку приїхали й народні артисти Петро Міхневич і Галина Янушевич. Наша «периберія», звичайно, поступалася вашковецькій, яку прекрасно знав Іван. Та й називалася інакше — «дикунія». Та моїх гостей цікавило все. А якось на коляді Міхневич попросив мене: «Запріть колядників, не випускайте, най ще колядують, я заплачу».

Приблизно у ті часи Іван Миколайчук виношував задум п’єси про українських січових стрільців. Її доля мені, на жаль, не відома. Знаю інше. Він таки написав десь приблизно у ті часи п’єсу «Сім снопів...вітру», яка досі ніде не друкувалася.

Ще один безцінний дарунок залишився у мене від Івана — фотографія, датована 1 листопада 1959 року з такими написами:

...В сумні осінні дні (в улюбленую пору),

В заблуді «сивих дум» у парк я завітав.

А там старий Шевченко звів посмішку сувору

І свої думи-діти й мої заколисав....

А далі: «На пам’ять добру... Добрим людям. Великому товаришеві Мірчі Дмитровичу від Івана».

Можливо, ці документи тих літ не мали б такої ваги, якби не йшлося про геніального актора та кінорежисера Івана Миколайчука, який на всі віки заквітчав немеркнучою славою рідний Буковинський край. Найменше ми знаємо саме про цей чернівецький період життя Івана, коли закладався фундамент його великого таланту, формувався світогляд. Початки його тісно пов’язані саме з нашим театром, де творили тоді корифеї української сцени Міхневич, Янушевич, Василько, Борін, Зимня, багато інших талановитих акторів і режисерів. І хоч уже наступного року Іван Миколайчук опиняється в Київському театральному інституті ім.І.Карпенка-Карого, а трохи згодом геніально дебютує у стрічці Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», та чернівецький період він завжди згадував з великою душевною теплотою, пов’язуючи з ним, очевидно, найдорожче, те, що ніколи не проминає, бо пов’язане з тобою кревно. Такими є для мене й Іванові листи, і все, що поєднує мене з ним. Ось чому наважився їх оприлюднити, бо просто не маю права нічого приховувати про великого Миколайчука перед усіма, хто шанує його непогасний мистецький талант.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#3

                        © copyright 2019