Дмитро Дроздовський Перейти до переліку статей номеру 2006:#3
Кіно обернених перспектив


14 років української незалежності – час занепаду українського кіно. Сучасний кіно- та медіапростір — продукція здебільшого із трендом «Made in Russia». Але після чотиринадцятирічних ваґантівських мандрівок, сцени вбивства та знущання більше не зумовлюють навіть почуття жаху. За цей час медіа-ринок нівелював естетичні категорії краси, співчуття. Кіно сьогодні — це і порнографія, і насильство, й інфантилізація... і тільки не кіно в розумінні естетичному. Та й події в найкасовіших кінострічках — не українські, а російські.

«Високоякісна» продукція, яку бачимо на екранах, має неабиякий вплив на нашу свідомість і підсвідомість. Дмитро Лихачов свого часу диференціював культури на два типи: первинні та вторинні. Первинний тип — це, наприклад, культура періоду класицизму, реалізму. Вторинні — це світи, в яких людина формує свій реальний світ на проекції універсуму, світу надлюдського, трансцендентального, вічного: епохи бароко, романтизму, модернізму. Попри те, що Лихачов писав про культуру, а не про медійний маскульт, ця аксіома спрацьовує і в цій системі координат.

Після краху соцреалізму і руйнації радянської реальності, мистецтво акцентувало свою увагу на естетичних категоріях. Тільки краса може загоїти той стан душі після 70-річної духовної стагнації. Краса літератури, кіно, музики... Проте замість краси ми змушені живитися штучними біґ-маками і дієтичною coca-colою в обрамленні «культури» шоу-бізнесу. Прагнучи наблизити реальний світ до універсуму, ми переносимо події екранного світу у світ реальний. Такий взаємообмін призвів до атмосфери розбрату і культу жорстокості, адже первинний матеріал створено на естетиці крові, вбивства, насильства і ненависті.

Попри політичні зиґзаґи та реверанси, ставлення до формування національної культури в Україні не змінилося. А як у інших країнах? Наприклад, у Великобританії не натрапити на фільми французькою мовою на центральних каналах. Є приватні канали — французькі, іспанські, американські, — які в такий спосіб допомагають профінансувати національне кіно. Великобританія пишається національним кіно, адже британці розуміють роль мистецтва для формування демократичної оболонки у світі.

Свого часу Великобританія мала намір конкурувати з голлівудським ринком. Хтось може саркастично запитати: і що, вдалося? Але це була конкуренція не як спосіб знищення, а як спосіб ствердження національного продукту. Довгий час англійський кінематограф перебував у тіні порівняно з Голлівудом. Попри те, що Великобританія дала світові безліч прекрасних кінострічок, постійно здавалося, начебто кіноринок перебуває у глибокій кризі. І все-таки завдяки зусиллям таких кінокомпаній, як «Голдкрест», «Хендмейд філмз», «Пелес пікчерс», а також телевізійних каналів «Канал 4» і «Бі-бі-сі»-2, британське кіно сьогодні в багатьох аспектах почуває себе набагато краще, ніж у попередні десятиліття.

Англійські кінострічки здобули багато «Оскарів». Серед них — історичний фільм «Ганді» Річарда Аттенборо, і такі драми-екранізації, як «Хауардс-Енд» Мерчента й Айвори. Немало стрічок — про життя сучасної Великобританії: «Гучна гра» і «Чотири весілля й один похорон» (остання — найкасовіша в 1994 році). Ще в 50-і роки в Англії знімали видовищні фільми: здебільшого історичні мелодрами, героїчні фільми про війну і так звані «ілінґські комедії», які кепкували над англійським національним характером. Це спроба створення національних шат для власного кінопростору.

А такі продюсери кіно, як Олександр Корда і Дж. Артур Ренк, не задовольнялися успіхом тільки у британського глядача. Вони хотіли завоювати й американський кіноринок заради розвитку СВОЄЇ країни та культури. Для цього продукували стрічки, подібні до трилера Керола Ріда «Третя людина», створеного голлівудським коштом за участі таких кінозірок, як Орсон Веллс і Джозеф Коттон. А також створювали фільми, події яких ґрунтувалися на історичних реаліях Англії та її незрівнянній літературній спадщині. Величезний успіх мали екранізації «Великих сподівань» Чарльза Діккенса та шекспірівського «Гамлета», яке здійснили Девід Лін і Лоуренс Олів’є. Це також був національний продукт.

1960-і роки — десятиліття грандіозних і карколомних змін у Франції. Кінематографісти очолили «хрестовий похід» проти сюжетної передбачуваності, поверхової та млявої гри акторів і прикрашання дійсності. Для розвитку національного французького кіно 1978 року були зменшені податки з прибутків від кіно, 1980 – відмінено державний ліміт цін на кіноквитки та збільшено плату за право демонстрування фільмів по ТБ. Все це — приклади повернення до національного мистецтва. Фінансові кола виділяли кошти для відтворення СВОГО кіно.

Український мас-медійний ринок і досі має РОСІЙСЬКЕ наповнення. Олег Романчук у статті «Українське кіно — солодка й недосяжна мрія?» написав: «Кінематограф у всьому світі — потужний бізнес. Тільки не в Україні. Пересічний громадянин може цього не знати, але кіночиновники в Міністерстві культури поінформовані надто добре. Однак вони, на жаль, не вирішують проблеми кіновиробництва в державі. Система цього не прагне. Ось у чому суть. Поруч, у Росії, на період становлення кіновиробництва його звільнили від оподаткування, надали податкові пільги інвесторам. Свого часу колективам російських кіностудій безкоштовно передали матеріальну базу для створення акціонерних товариств з метою виробництва фільмів; створено приватну систему кінопрокату «Російський кінопрокат». І результат не забарився. Український кіноглядач і телеглядач у цьому переконується щодня».

А в нас? Чи, може, в Україні немає національного бізнес-простору? Чи цей простір вже не потребує категорії «культура», а тільки виключно «шоу»?

Крім того, на особливу увагу заслуговує природа та ландшафти кінострічок. Ми вже мали можливість насолодитися українським серіалом з не менш українською назвою «Кармеліта». Після цього на каналі «1+1» пропонують серіал «Не родись вродливою». Серіал, звісно, не найгірший — простір для падіння є завжди. А чи можна сформувати націю на естетичному безґрунті? Чи можна «думати по-українськи» без розуміння національних кодів-концептів української культури? Щоб думати, потрібно відчувати українськість і не бути ані українофілом, ані українофобом. Саме на цьому наголошувала Леся Українка. Сьогодні україномовні телеведучі, не відчуваючи смаку мови, продукують трафарети та штампи, взяті живцем із російської, і це визначає мовні параметри на подальші десятиліття. Чому не зняти ЯКІСНІ фільми за класичними українськими творами Михайла Коцюбинського, Майка Йогансена або Ольги Кобилянської? Це і буде актуалізація СВОЄЇ мови через СВОЮ питому літературу.

«Росія зрозуміла, що реклама її ідеології та способу життя насправді дуже важлива, тому прийняла закони, що стимулюють бізнесменів і банкірів давати гроші на кіномистецтво, — констатує відомий український кінорежисер Михайло Іллєнко. — Навіть називають це «Законом підтримки російського кіно». Лише на «Мосфільмі» щороку знімають 170 кінострічок!»

Ми ідемо в Європу... Але цей рух схожий на набіги вікінгів. Європейський час і простір неможливі без параметрів естетичної культури.

Українська культура — в міцних лещатах російської культури («Московські вікна», «Вулиці розбитих ліхтарів», «Червона площа», «Бандитський Петербург», «Боєць»). Можливо, винятком 2005 року є фільм «Майстер і Маргарита», але ж «сценаристом» був сам Михайло Булгаков! І, що найцікавіше, рівень кінострічок дедалі більше сповзає до непристойно низької позначки, а життя дійових осіб побудовано на зв’язках «картярської піраміди». Продукти для «куховарок, щоб навчилися керувати державою».

Неодноразово представники кіносвіту наголошували на тому, що ситуація в українському кінематографі — дуже трагічна. І насамперед тому, що немає перспектив розвитку. Керівництво студії О. Довженка поки що налаштоване не на відновлення українського кінематографа, а насамперед на створення матеріально-технічної бази для телебачення, причому не українського, а російського. Раніше мали засилля американської продукції — тепер з нею впевнено конкурує російська. Але, може, все ж потрібно мати національний кінематограф?

Сценарії сьогодні рімейкують за місяць (звісно, є винятки). Головне не якість, а прискорений прибуток. Таким є бізнесове мистецтво, що формує фрейми свідомості, моделі світосприйняття, моделі соціальної поведінки... Сцени вбивств, ґвалтування, злягання визначатимуть і естетичні параметри нового покоління. Блокбастери і кіносеріали generation next заблоковують площину людських почуттів. Естетична категорія для таких речей небезпечна. Таке «мистецтво» повертає націю до висхідної градації в бік деградації.

Сьогодні ми спостерігаємо за тим, що українське кіно починає «розвиватися», шляхом знімання численних російськомовних телесеріалів, які (НЕ)дублюють українською мовою. Все це тому, щоб вийти на російський ринок. Але цей процес проходить неприродно, відбувається нав’язування двомовності. Уявити ситуацію показу кінострічок української мовою з російськими субтитрами в Росії неможливо. Натомість ми можемо/змушені дивитися російські блокбастери, що формують ауру розбрату та жорстокості. Почасти, причина такого стану криється і в тому, що після розпаду Радянського Союзу під загрозою зникнення опинилися великі державні студії. Процес кіновиробництва — дуже дорогий, до зйомок залучаю багато людей та професійної техніки, а українське законодавство не сприяло власному виробництву фільмів. В такому разі кінооператори виїжджали за кордон, а техніка старіла.

Новорічне свято дедалі менше асоціюється з фільмами «Карнавальна ніч» або «Іронія долі». Час бере своє. Тепер асоціативна гра змінилася... Але не в кращий бік. Ми не створили українських стрічок подібного ґатунку українського змісту та естетичного наповнення. Категорію вічного зламала система не українських мюзиклів.

Новорічна ніч 2006 має запам’ятатися сповіддю про українське культурне «надбання» Вєрку Сердючку. Це тепер цікаво, це фінансують і продають. Адже «піпл хаває». І знову на екранах ті, хто рік тому під час останньої гастролі «московською» Україною на підтримку Віктора Януковича вигукував, що «Україна — це Росія». Нічого: все забулося... Українська нація не дивилася фільмів світового українця Олександра Довженка, фільмів Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука, Юрія Іллєнка... Натомість маємо ринок російського кіно.

Європейський кінематограф подарував світові багато яскравих та якісних фільмів. Набула поширення копродукція. Згадаймо «Кінотеатр «Парадізо»» Джузеппе Торнаторе (Італія/Франція), трилогію Кшиштофа Кесльовського «Три кольори: синій, білий, червоний» (Франція/Швейцарія/Польща). Врешті, фільми спільного виробництва здобули величезну кількість нагород і довели плідність такої співпраці.

В Україні ми також маємо спроби створити спільний кінопростір. Поки що російсько-малоросійський на кшталт новорічних мюзиклів із Сердючкою. Такі контакти не мали жодної ваги (крім фінансової, для російського ринку) для подальшого розвою українського кіно.

Українські фільми можна побачити тільки під час українських свят, та й то тільки або рано-вранці, десь по п’ятій, по шостій, або пізно ввечері. Весь інший час — смакуймо російські трилери під знаком зони та «по понятіям». Це було доречним за попередньої влади, але чому це триває сьогодні? Теорема Ферма... Поки що її так ніхто і не розв’язав. Петро Борисів, президент Фундації українських кінематографістів у Лос-Анжелесі сказав: «Українське кіно треба цілком відбудовувати... Ми всі сподіваємося побачити нове лице української кіноіндустрії як частину світової. І українське кіно продукуватиме шедеври незгірш, ніж це роблять в Італії, Франції чи Голлівуді». Може, з-за океану масштаби завдання бачать краще?

Жюль Шапрон, представник Unifrance, який відбирає для Каннського фестивалю фільми у Східній Європі, якось зазначив у своєму інтерв’ю: «Сьогодні потрібна дуже чітка політика. Політичний жест на вищому рівні. Чиновники не мають втручатися в художню сторону кінопроцесу, проте вони мають взяти на себе відповідальність за пропаганду національного кіно за кордоном. Якщо хтось із французьких міністрів їде за кордон, часто під час його візиту показують французьку картину. Міністр виходить на сцену і представляє фільм. Він вважає, що треба допомогти не цьому фільму, а загалом кінематографу. І присутність міністра сприяє більшому резонансу стрічки. Такі організації, наприклад, як Unifrance чи British Council — це результат справжніх політичних рішень, ухвалених для того, аби пропагувати наші кінофільми в різний спосіб — через фестивалі, рекламу, запрошення журналістів з інших країн, аби вони брали інтерв’ю в наших акторів».

Отже, залишилася остання мить для порятунку українського кіно. Сподіватися на державне втручання — шлях досить оптимістичний. Звісно, це не звільняє фахівців Міністерства культури і туризму від відповідальності за розвиток кіноіндустрії в Україні, але в той же час без формування інвестиційного клімату ми не зможемо відродити українського кінематографа. Кіно потребує українських коштів. Потрібна фінансова підтримка задля якісної української продукції разом із системою державних пільг для українського кіно. В усьому світі кіно — це складова національного престижу, це спосіб консолідації нації на рівні культурних зв’язків.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2006:#3

                        © copyright 2019