Олена Рибальська Перейти до переліку статей номеру 2003:#1
Кліп як нова форма існування українського кінематографа


Оскільки зазначені передачі робили інтелектуали, які не раз бували у капіталістичних країнах і встигли оцінити особливості тамтешньої маскультури, пересічному радянському глядачеві вони пропонували найкращі продукти західного поп-арту. Можливо, саме через цю естетичну установку в ефірі постійно з’являлися кліпи французької співачки Мілен Фармер з цікавим «історичним» сюжетом (з життя Франції XVIII ст.), гарними костюмами «як у кіно», довершеним акторським ансамблем, операторською роботою та сумішшю кінотехнологій. І все це знімалося на кіноплівку. Так у свідомість було закладено канон гарного кліпу.

Відтоді минуло майже 20 років. За цей час тільки вибрані явища залишилися незмінними. Серед них і уявлення пострадянського глядача про творчість Мілен Фармер: сама співачка все ще гарна, а її «історичні» кліпи все ще є мірилом довершеності. Ну а за цей час в незалежній Україні сформувалася власна система «кліпоробів». І якщо на початку глядача «брали» костюмом і макіяжем, а в крайньому випадку – інтер’єром та операторською роботою, то третє тисячоліття змусило кліпмейкерів рухатися в напрямку нових технологій. Прецеденти створено: з 2000 року в нас також знімають кліпи на кіноплівку. Але насправді весь попередній етап українського «кліпотворення» був лише підготовкою до події, яку можна назвати «наздоженемо та переженемо еталон» (тобто Мілен Фармер): навесні 2002 року вийшли кліпи Руслани Лижичко «Знаю я» та Каті Бужинської «Чингізхан».

Кліп Руслани Лижичко — це раґу з побитих рекордів. Виокремити сюжет видовища важко. Можливо, він зводиться до елементарного переліку: Руслана на одній горі, а знімальний кран над нею; Руслана на іншій, а гелікоптери так і шугають; а ось стилізований під гуцульський одяг костюмчик від Роксолани Богуцької; а ось стоповий обліт підкинутої хустинки, як у фільмі «Матриця»... Форма «історичного» кліпу Мілен Фармер тут сильно видозмінена, але її вплив можна простежити в манері відтворення традицій та побуту гуцулів. Кількість планів з красотами України вражає, але не шкодить справі. Навпаки, це розмаїття чимось нагадує барвисту гуцульську вишивку, що цілком вкладається в естетику усього «Гуцульського проекту». Поєднуючись з текстом пісні, голосом та енерґетикою співачки, це продукує якийсь особливий піднесений настрій. Переглядаючи кліп, не можна не відчути гордості за те, що народився в Україні. І це не дивно, бо знімальна група підкорила найвищі точки Карпатських та Кримських гір, а заодно і найновіші кінотехнології. Коли над Говерлою 5 днів кружляли спеціально обладнані гелікоптери, це було першим застосуванням на українській натурі заради суто українського глядача(!) технології зйомок «Зоряних війн». Коли над Ай-Петрі здійнялися величезні знімальні крани, важко було не згадати, що один із них орендував у «Фільмотехніки» Дж.Камерон для сцени загибелі «Титаніка». Вже згаданий стоповий обліт підкинутої хустинки знімався тридцятьма камерами на «Бєларусьфільмі»: у кліпі Руслани вперше застосували у кліпмейкерстві СНД цей модний ефект. Монтаж кліпу, перегін та друк на плівку робився у Фінляндії. Загалом на кліп було витрачено більше 4 кілометрів кіноплівки, що вдвічі перевищує висоту Говерли. До того ж музична фонограма була зроблена в системі «Dolby surround»: Руслана Лижичко стала першою в світі співачкою, якій вдалося отримати ліцензію лондонської лабораторії «Dolby digital» на кліп. Отже, цей кліп став втіленням підсвідомої мрії українського глядача про те, щоб і в нас було не гірше, щоб і ДЛЯ НАС було видовище в стилі та техніці сучасного «new look» кіно. І цілком закономірно, що в Руслани виникло бажання показувати цей вартий книги рекордів Ґінеса шедевр у кінотеатрах. Що і було зроблено, даруючи українцям радість та гордість за власну державу.

Кліп Каті Бужинської «Чингізхан» — це втілення давньої мрії, оголошеної продюсером співачки ще 1999 року на презентації її першого кліпу «Лід». Зроблений в іншій, ніж у Руслани Лижичко, манері, він за сюжетом більш наближений до еталону. Це така маленька історична фантазія про непокірну красуню-слов`янку та всемогутнього хана. Коли героїня міні-фільму була маленькою, хан вбив її батьків у неї на очах, забрав собі татків амулет, а дівчинку віддав у рабство. Через 10 років хан обирає собі за дружину саме цю вродливу рабиню. У першу шлюбну ніч молода впізнає амулет свого батька, пригадує все і вбиває хана. «Історичний» сюжет подається у рамці з подій нашого часу, коли співачка у ролі стандартної сучасної білявки в трендовій джинсі з цікавості заходить до зачиненої бібліотеки та переглядає малюнки старовинної книги. І хоча цей наповнений архетипами сюжет є контамінацією широковідомих історій Роксолани, Гайде з «Графа Монте-Крісто» О.Дюма та багатьох інших подібних історій, дивитися кліп все одно цікаво і навіть подекуди пізнавально. Можливо, тому, що його сценаристом та режисером став Бахадир Юлдашев — провідний режисер швейцарської компанії «BV-Studio», фільми якого неодноразово ставали переможцями на всіляких кінофестивалях. До створення кліпу для Каті Бужинської метр підійшов з міркою великого кінематографа та вмінням тонко використовувати комп`ютерні спецефекти. І пісенний текст іншого метра, Юрія Рибчинського, сприяв цьому: оскільки успішне вирішення суто поетичного завдання створити евфонічний ряд не дозволило перенаситити текст зайвими історичними деталями, творці відеоряду мали цілковиту свободу дій. Так у кліпі з`явилися етнографічні замальовки азійського кочового весільного обряду з обов’язковими змаганнями воїнів та магічними ритуалами шамана. Кліп став цікавим і завдяки ґалереї особливих етнічних типажів, підібраних на Ташкентській кіностудії. На «Узбекфільмі» вже багато років нічого не знімали, тому актори встигли скучити за справжньою роботою, хай навіть і для кліпу. Ну, а самого Чингізхана зіграв відомий узбецький актор Джавахір Закіров. Все це, певна річ, зняте на кіноплівку з застосуванням комп’ютерних спецефектів. І хоча Катя Бужинська обійшлася без «Dolby surround», режимні зйомки в «не наших» горах Узбекистану, кінські табуни, масовка майже в 100 осіб, шикарні історичні костюми та грамотно поставлені бійки дозволяють цьому кліпові стати на перше місце в свідомості українського глядача поряд із технологічно насиченим кліпом Руслани Лижичко.

Отже, подія відбулася. Тепер ми знаємо, що українського глядача інколи люблять. Інколи навіть люблять так сильно, що витрачають величезні кошти на кліпи в сучасній кінематографічній манері. Але при цьому не зраджують власних естетичних вподобань заради потенційних закордонних покупців. Обидва кліпи зроблено так, щоб вони в першу чергу сподобалися на внутрішньому ринку, бо вони не містять погано прихованого бажання продати цей продукт за межами України. І це не тому, що ніхто не купуватиме українське (в нашому шоу-бізнесі донедавна вважалося, що все україномовне і просто українське погано продається за межами України), а тому, що замовники кліпів вже не мають потреби в «одобрямсах» від «старшого брата» чи міфічної «світової спільноти». Це — дорослість, якої нам усім (і глядачам, і творчим особистостям) раніше бракувало. Правда, поодинокі випадки дорослішання через зневажання нав’язаних традицій вже траплялися в історії нашого шоу-бізнесу. Це, наприклад, заява «Грін-Греїв» після «взяття» Москви, що їм там не цікаво, чи польський (а не російський, як це в нас заведено) проект Ірини Білик, англомовні пісні Ані Лорак і так далі. Цієї весни завдяки появі двох кліпів ми всі подорослішали. Подорослішали, позбулися комплексу меншовартості, розправили плечі та гордо пішли у світ боротися за власне місце під сонцем.

Проте в сучасній Україні з ряду причин кліпи замінили вітчизняне кіно як найголовніше з усіх мистецтв. Більш яскраві, менш затратні, українські кліпи у боротьбі за українського глядача давно вже перемогли наш переважно неконкурентноздатний кінематограф завдяки тому, що талановита молодь переходить з кіновиробництва до кліпмейкерства, приносячи з собою багаж відповідних знань та прийомів. Тому еталонні «історичні» кліпи Мілен Фармер стали для нас українізованою формою, вдало доповненою власними традиціями та технологіч-ними новинками сучасного кіновиробництва. Поєднання цих компонентів дало несподіваний ефект: на цьому етапі кліпи стали в нас новою формою існування національного кінематографа. І ця форма є конкурентноздатною. А в ринкових умовах це є головною запорукою виживання.

Приємно бачити, як новітні кінотехнології змінюють на краще і продукцію наших кліпмейкерів, і психологічне самопочуття українських глядачів, даючи до того ж акторам надію на сите майбутнє. Проте, на батьківщині знімали тільки гори та людей і тільки в одному кліпі з двох. Складається враження, що в Україні вже не лишилося ані кінських табунів, ані тридцяти кінокамер на одній студії. Модерного обладнання для монтажу та друку на кіноплівку, схоже, в нас також немає. Отже, в технологічне ХХІ сторіччя ми увійшли без сучасного обладнання: чудова натура, яка періодично набридає, та талановиті люди, які здатні створити шедевр на голому ентузіазмі, — ось наше головне надбання. Але час для змін настав. І зміни ці несуть «кліпороби» та їхні замовники, які йдуть на фінансові втрати заради українського глядача. Цілком зрозуміло, що будь-якому замовникові не дуже приємно їздити по сусідніх державах для виконання кожного технологічного етапу створення музичного відео. Якщо унікальні знімальні крани можна орендувати у вітчизняної «Фільмотехніки», то і стоповий обліт, монтаж кліпу, перегін та друк на кіноплівку також зручно було б зробити в Україні. Усвідомлення такої зручності неодмінно приведе до закупівлі відповідного обладнання. Ця неминуча, вельми корисна побічна дія нової тенденції, закладеної кліпами Руслани Лижичко «Знаю я» та Каті Бужинської «Чингіз-хан» приведе до появи в Україні сучасного обладнання для повного технологічного циклу кіновиробництва. І коли цього сучасного обладнання в Україні буде так багато, що навіть у державних вузах почнуть навчати правил поводження з цією апаратурою, тоді наш кінематограф перестане бути третьосортним. Він вийде з тіні кліпів та телесеріалів, завоює усі можливі призи на усіх всесвітньо відомих кінофестивалях та поверне собі роль головного з усіх видів мистецтв. Але все це буде потім. А зараз кліп є найпродуктивнішою формою існування українського кінематографа. І це не так вже й погано.


Корисні статті для Вас:
 
Українські кіносюжети2003-05-05
 
Sacrum, літературний мотив чи відкрита структура2003-05-05
 
«Українська одіссея» Олександра Дранкова2002-12-06
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#1

                        © copyright 2019