Роман Бучко Перейти до переліку статей номеру 2003:#2
Українські кіносюжети


Відколи існує людина, вона намагалася збагнути навколишній світ, його закони шляхом спостережень, аналізу і розмірковувань, щоб краще орієнтуватися в цьому світі, передати досвід своїм дітям та полегшити виживання серед численних небезпек і загроз. Явища доступні нашим органам сприймання, або світ видимий, пояснювали фізичними та логічними законами, а недоступні нашим чуттям явища, або світ невидимий, намагалися розтлумачити за допомогою міфологічних прикладів, релігійних уявлень, мистецтва. Світ реальний і світ ілюзорний змішалися в нашій свідомості у заплутаний клубок, щоб орієнтуватися в цьому, потрібен чималий досвід, і не кожен його безболісно набуває.


Для стабільності в суспільстві цей досвід мав би нас застерігати, не доводити суперечності до катастрофічних наслідків, а суспільно-політичними та просвітницькими засобами долати антагонізм конфліктів у реальному житті, драматичним мистецтвам залишити їх у світі ілюзорному, придуманому авторами, але все-таки опертому на реаліях. Ось тут і постає проблема орієнтира, вектора, геополітичної доцільності. Коли найперша муза Кліо не покарала нас за зневагу до неї.


Геродотові кіммерійці не захотіли послухати своїх царів, воліли поборювати власну еліту і самовбивчою війною розчистити терен для скіфів. “Горе цій чайці...” - нарікав пізніше політик, так і не зумівши згуртувати підлеглих по обох берегах великої ріки. “Нашу історію неможливо читати без брому” - вторувавв йому пізніше інший войовник-непродуцент, так і не дослухавшись шляхетного Липинського про небезпеку степової анархії, від низових козаченьків починаючи до тодішніх есдеків, які знову поборювали братів-хліборобів. Нарешті цькований вдома і прославлений французькою лівицею за поетичні образи рідної землі, відтворені всупереч приписам ВУВКу про “боротьбу прогресивного і куркульського світогляду за тракторизацію села”, найсумлінніший наш кіномитець своїм шедевром, на жаль, обґрунтував прихід на найбагатші у світі чорноземи найжахливішого голодомору, так і не зафіксованого тодішніми кінематографістами. Кожного разу, коли складалася доленосна ситуація, радикалізм низів змушував нашу еліту хилитися впродовж останніх століть “до демократичної Варшави або до олігархічної Москви”, збагачуючи останніх політично чи культурно, від магнатів Речі Посполитої до російських письменників - Достоєвського, герб Радван, Білинського, герб Сас, чи Маяковського, герба Любич. Останній не соромився своїх предків. На відміну від Гоголя, того ж герб Любич, більшість із них від тих предків дистанціонувалася. Та й Гоголь відмежувався від свого уніатського родича, у творчості Шевченка побачив “багато дьогтю”, а також спричинився до такого образу нібито героїчних пращурів, який знайшов собі місце хіба що на пляшках оковитої, бо насмішкуватим був з натури.


Коли Шекспір популяризував старі хроніки консервативної Англії, наш Вишенський з усіма полемістами відстоював віртуальну, як тепер кажуть, візантійську ідею і юліанський календар, замість залишити для нащадків образні описи подій свого часу. Тому тепер нам, щоб позбутися комплексу меншовартості гречкосіїв, вічно кривджених і часом бунтівних, потрібно реконструювати свою історію, повернувши, нехай і асимільовану, еліту. І не зашкодить, якщо такі реконструкції почати з трипільської епохи, бо усяке мистецтво тримається на міфологемах, аби тільки вони були лише ствердні й плекали власну гідність. Без такої реконструкції у свідомості ми ніколи не позбавимося нав’язаного імперською історіографією комплексу.


Відірваність кінематографа продукованого на теренах України, від найтрагічніших подій на цій землі /процес СВУ, голодомор, розстріляне Відродження, перебіг обидвох світових воєн, репресії “застою”/, за невеликими винятками, не дає підстави вважати це кіно українським. Воно ніколи не було прибутковим, просто відроблялися трачені на сумнівну ідеологію кошти. Поетична хвиля була лише малим промінчиком, але над нею також тяжіло недремне око цензури.


Колись Понті жартома звів усю світову драматургію до 26 сюжетів, а продукцію Голлівуда 20-х років Шервуд обмежив до семи найпопулярніших, і ця пародія ще довго не втрачала актуальності. Попелюшки Мері Пікфорд найбільше розчулювали пуританські серця тодішніх американців, а перше розлучення та черговий шлюб білявої інженю розділив націю і змусив засновника “Парамаунту” Адольфа Цукера скласти з десяток цнотливих моральних рекомендацій для своїх продюсерів і режисерів, щоб захистити Голлівуд від обвинувачень в аморальності. Але демократія з часом перемогла. Усі табу давно порушені. Навпаки - естетизація потворності, реабілітація злочинності, пропаганда насильства та розпусти, упирі та маніяки - все для споживача. Сентиментальна фабрика мрій перетворилася на фабрику фантазій з героями дії, як приклад для наслідування. Сапенс, як наркотик, відлучає від інших надбань культури, а незмінний “хепі енд” обіцяє наслідувачам розкішніше, безтурботне життя. Видовищність основна вимога у підручниках з кінодраматургії, і для стабільності бізнесу треба, щоб споживач, вихований цією продукцією, тобто малоосвічений, якнайдовше перебував у такому стані, і є глобальний сенс для цієї мети експортувати цю продукцію в інші країни, особливо не захищені почуттям власної гідності. Звичайно, кількість породжує якість, і психологічні драми та справжні шедеври в достатній кількості долають межу шоу-бізнесу і мистецтва. І все-таки наймасовішими жанрами залишаються пригодницькі та комедії, що утверджують т.зв. західні вартості. Схід не пасе задніх у пропаганді своїх вартостей, від кодексу самураїв до національних єдиноборств. Бойовий гопак також міг би стати такою саморекламою у світовій міфотворчості, якби суспільство потребувало такої реклами. Від бідної держави марно сподіватися на фінансову підтримку кіномистецтва за рахунок соціальних програм, але платники податків задля неупослідженого майбутнього нащадків мають право змусити власників телекомпаній заохочувати власне кінотелевиробництво різними пільгами за рахунок оподаткування програм іноземного виробництва. І вже зовсім дешево при добрій волі переорієнтувати деякі кафедри навчальних закладів великих міст, що перенасичують ринок праці випуском “модних” професій, на підготовку кінофахівців. При цьому не слід боятися браку педагогічних кадрів, будуть діти - з’явиться колиска, а наступне покоління створить такі кадри. Сьогодні творення кіно образу не потребує ні плівки, ні її обробки. Навчити ремесла можна на відеотехніці вчорашньої модифікації - краща техніка створить кращу візуальну вартість. Не кажучи вже, що для сценариста досить паперу і олівця, а для кінознавця якоїсь фільмотеки, бо і неореалізм повоєнної Італії і французька “нова хвиля” починалися з теоретичних концепцій. Нашою концепцією мало б стати плекання власної гідності та долання провінційності. Бо коли зникають з екрана катарсис, смуток і радість, пізнавання себе, своїх проблем та шляхів їх розв’язання, а особливо здоровий гумор, а натомість бачимо самозахвалювання чи самозаспокоювання, тоді у глядачів немає майбутнього, хіба що стати об’єктом чужих насмішок, до чого нам не звикати.


Філологи в університетах ніби забули, що існує такий рід літератури, як драма. Досить прибутковий рід. Хоча кінотеатри у нас нерентабельні і світові кіностудії розкупили телекомпанії, сценарій і надалі є основою кіно і телебачення. Останнє, як подейкують, не лише отуплює свідомість, воно формує електорат у потрібному власникові студії напрямку. У нас воно не стало ні трибуною, ні кафедрою, ні амвоном, лише маніпулятором свідомості. Синтез гегелівської тріади у нас не відбувається. Може, лихий розум запланував повторення кіммерійської історії?



Корисні статті для Вас:
 
Насильство на екрані: Фіксація чи пропаганда?2003-05-05
 
Ще один «Крок», або Перемога української анімації2002-12-02
 
«Прощання з Каїром»2003-12-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#2

                        © copyright 2018