Олена Левченко Перейти до переліку статей номеру 2005:#3
Василь Трушковський. Вибір свободи


Василь Трушковський пішов від нас несподівано: серце зупинилося — просто за кермом автомобіля на повному ходу...

Про нього мало писали за життя, як, власне, несправедливо мало пишуть про кінооператорів — переважно ім’я в титрах. Хоча Трушковський був справді непересічною творчою особистістю. Його пам’ятають. Про нього говорять як про засновника операторської школи, якому великою мірою завдячують своїм успіхом фільми Михайла Бєлікова,

В'ячеслава Криштофовича, Романа Балаяна, Олександра Денисенка. Але і після смерті про нього не пишуть.

Справді, Василя Тимофійовича важко торкнутися словом. Здається, гляне він своїм веселим темним оком – і вся словесна мудрість полетить шкереберть. Усе виявиться і не так, і не про нього...

...Один із учнів знімав його незадовго до смерті під час роботи над фільмом М.Бєлікова «Золота лихоманка», коли у павільйоні фільмували сцену повстання в’язнів ГУЛАГу. Камера фіксує, як у глибокій ямі, за колючим дротом режисер та оператор по коліно у воді тримають важкий водонепроникний бокс — там кінокамера. Згори вдарили важкі потоки води з брандспойтів енкаведистів — у фільмі вона литиметься на бунтівних в’язнів. Реально ж стоять під цими потоками лише режисер та оператор. Видно, яких фізичних зусиль вони докладають, аби утримати камеру в потрібному положенні. Серед сірого бетону та стальних балок усе це скидається далеко не на творчий процес.

Триває важка праця. Але якоїсь миті нагорі, на залізяччі, на краю ями сідає яскравий метелик, одразу підхоплений уважним оком камери. Гість з якогось іншого світу — як легка душа, як яскрава мрія, що змушує людей витримувати все, аби втілити її на плівці. На сіру буденну реальність робочого процесу падає фантастичне світло цієї мрії...

Напевне, важче знайти більш точний образ для творчості Трушковського. На одному з його останніх живописних полотен «Оператор» (а він був ще й самобутнім художником) зображено людину з кінокамерою, а навколо неї літають метелики. Тільки на відміну від того, як це виглядає в житті, яскраві барви метеликів перегукуються з яскравими барвами оператора, камери і навколишнього світу. А може, так і виглядає світ для цієї людини, коли вона тримає кінокамеру і чує слово «мотор»?

Відомо, що світ художника чи крило метелика пояснити неможливо. Можна лише, слухаючи спогади колег, друзів, рідних, складати з різних фраґментів візерунок.

Дитинство

Василь Трушковський народився в Києві у простій сім’ї. Його батько був інвалідом Першої світової війни, мав Георгіївський хрест і працював чоботарем. Мама працювала прибиральницею і білетером у кінотеатрі. Тому хлопчик ходив безкоштовно в кіно — солодка мрія багатьох тодішніх підлітків. Потім захопився фотографією. Фотоапарата у нього не було, але у Палаці піонерів дітям, у яких не було фотоапарата, його давали. Там і робилися перші кроки до таємниці зображення.

Шлях до професії. Культ унікальності

Після армії, де Трушковський працював фотографом, його взяли на кіностудію ім. О.Довженка асистентом оператора. Потім талановитий юнак вступив до ВДІКу, в майстерню дуже знаного оператора Олександра Гальперіна. Як згадує Михайло Бєліков, сам майстер уже на першому курсі, оцінивши талант і самобутність ще зовсім молодої людини, сказав Трушковському: «Не знаю, що вам дасть моя школа, адже Ви – готовий оператор».

«Той час, коли ми виростали і приходили в мистецтво, був яскравим, — розповідає В’ячеслав Криштофович. – Існував якийсь культ унікальності. Тільки-тільки з’явилися Тарковський, Параджанов. Ми нарешті почали бачити кращі зразки західного кінематографа. Ми не були дисидентами, а просто чесно намагалися робити свою справу, і багатьом це вдавалося — не брехати. Зараз інший час. Цифровий, а не аналоговий. Василь Тимофійович був «аналоговим» — вініл, плівка, магнітофонна стрічка... І це не ностальгія за власною юністю. Річ у тім, що тоді були яскраві люди. І Трушковський, безумовно, був серед них — тиха яскрава людина...»

Мистецтво

«Василь Тимофійович був найвищою мірою творчою людиною, — говорить В’ячеслав Криштофович, — він жив мистецтвом. З мистецтвом були пов’язані всі його хобі: чи то музика, чи живопис, чи щось близьке до цього. Він був самобутнім художником, захоплювався музикою — мав чудову колекцію джазових платівок. Він не вмів виставляти себе напоказ, був абсолютно тихою людиною. Але міг стати посеред студії і грати на скрипці, яку купив на ринку. Грати на одній струні...»

«На початку 70-х, коли ми тільки зустрічалися, — згадує дружина Василя Тимофійовича Зоя, — ми відвідали виставку французького гобелена. Через деякий час я отримала листівку (телефонів у нас тоді не було): «Я пішов у підпілля». Виявляється, він займався тим, що плів гобелени зі звичайних мотузків, які сам і фарбував. Так поштовхи із зовнішнього життя виводили його фантазію в якесь немислиме русло. І цей процес не зупинявся ніколи.

В одному київському будинку на білій грубці він намалював ангела, а на місці серця вмонтував дзеркальце. Навпроти грубки висіло бра з мерехтливою свічкою, і коли бра вмикали, серце починало пульсувати. Грубку розвалили, і ангела не стало... У багатьох будинках просто розкидані його роботи. Зовсім не жалів дарувати».

«Усе своє життя він знімав один фільм...»

Творчий тандем режисера Бєлікова та оператора Трушковського був одним чи не з найміцніших у нашому кіно.

— Усе своє життя як оператор він знімав один фільм, — говорить Бєліков. — Це щось схоже на те, як Фелліні після фільму «Солодке життя» закинули, що він знімає ніби один фільм. А він відповів, що і хотів би усе життя знімати один фільм.

— Але фільми його досить різні за стилем, за жанрами, – заперечую я, — зняті з різними режисерами...

— Розумієте, його внутрішня школа, його бачення і те, що він зображав на екрані, — це один фільм. З одного боку, він, звичайно, реаліст, з другого — у реалізмі він міг досягати чогось незвичайного. Ось на майданчику він ставить камеру, світло так, як у житті. На екрані раптом бачу якийсь образ реальності. Я ж теж оператор, але ніколи не міг зрозуміти, як він цього досягає. Ніколи не зустрічав такого, щоб оператор знімав реальне життя, а на екран реальність виходила перетворена, образна.

Він був своєрідним філософом, миролюбним, по-справжньому сповідував християнську мораль. Не знаю іншого прикладу, коли б людина прожила усе своє життя, не зраджуючи такій моралі.

«Він робив різні фільми...»

З В’ячеславом Криштофовичем Трушковський зняв п’ять фільмів, і серед них його найулюбленіший – «Володя великий, Володя маленький» за мотивами творів А.П.Чехова.

— Він робив різні фільми за зображенням, — говорить Криштофович. — У нього була дуже хороша школа. Навіть серед наших картин не можна порівняти «Самотня жінка бажає познайомитися» і «Володя великий, Володя маленький» чи «Перед екзаменом» і «Автопортрет невідомого». І це не тому, що різна натура — різним був підхід.

— Це був ваш підхід?

— Це був наш спільний підхід. Я можу що завгодно придумати, але якщо оператор не бачить цього, починається мука. З ним ніякої муки не було. Він володів різним зображенням, різним світлом. Василь Тимофійович був закритою людиною, але дуже тонко відчував настрій. Уже на другому фільмі ми говорили якоюсь своєю мовою, яку люди навколо вже не розуміли. Це можна назвати як завгодно — сленґ, феня, якісь натяки, окремі звуки. Таке розуміння дуже цінне, особливо у нашій роботі, коли завжди не вистачає часу, коли постійно доводиться йти на компроміси і все швидко змінювати – чи через погоду, чи через актора...

Василь Тимофійович був дуже чутливим. Він міг раптом не злюбити якогось актора, і тоді як не старався, але не міг зняти його як слід. Глядачі, звичайно, цього не бачили, але я розумів, що він міг би зробити набагато краще. Напевно, всі творчі люди такі.

Я думаю, він до кінця так і залишився нереалізованим. За всіх звань, регалій, картин. Хоча все, що повинна зробити за життя людина, зробив: будинок збудував (багато років власноручно будував дачу), дерево посадив, сина виростив...

Знаєте, це була молода людина... Зараз є інші, які комусь більше подобаються. Але таких немає. Ще залишилось кілька операторів на нашій студії. Але, на жаль, вся плеяда тих майстрів пішла.

Школа

Поруч з екранною школою, як вважає Бєліков, Трушковський залишив школу в житті, бо у нього були інші оператори, студенти.

Справді, на щастя, сталося так, що у найважчі часи безробіття, які Трушковський переживав разом з усім українським кінематографом, документаліст Сергій Лосєв привів його в Київський інститут культури. Василю Тимофійовичу робота зі студентами сподобалася надзвичайно. Він працював без вихідних, складаючи програми і плани курсів, які, до речі, там збираються видавати. Їх, як і все, зробив добротно. У його записниках залишилися навіть списки художньої літератури, яку пропонував читати студентам.

...І ще із записників:

«На Заході професія кінооператора вважається технічною... Коли говорять про фільми Куросави, Берґмана, то оператора не згадують».

«Людина стає вільною тоді, коли робить вибір».


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2005:#3

                        © copyright 2019