Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру
Де живуть лампочки...
 
Кадр з фільму «Світла особистість»
  Кадр з фільму «Світла особистість».
Режисер Олег Педан. «Укранімафільм». 2002.
 
 


Олег Педан — режисер анімаційного кіно. Закінчив біологічний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка (1988). На студії «Укранімафільм» з 1990 року. Працював спочатку ляльковим майстром і декоратором у Анатолія Трифонова, потім аніматором у Євгена Сивоконя, Ніни Марченкової, Степана Коваля. 1999 року зняв режисерський дебют «Залізний вовк» (спільно з Н.Марченковою, приз «Кращий фільм для дітей» на МКФ «Крок -99». 2001 року зняв фільм «Світла особистість» — призи на МКФ «Молодість-2001», «Золотий витязь». Автор 15 сценаріїв. З них один — «Нікого немає вдома» — запущений у виробництво, але немає коштів. 2002 року два його сценарії здобули друге і третє місце на конкурсі, який проводив Міжнародний фонд «Відродження».

Морське узбережжя Ялти. Учора відбулось урочисте відкриття «Днів українського і російського кіно», де показали фрагменти конкурсних робіт. В тому числі двох позаконкурсних анімаційних стрічок з України. «Світла особистість» найперше викликала запитання з огляду техніки виконання і я розпитую:

— Олег, розкажіть, як ви змусили бігати лампочки та вимикачі?

— У мене є стіл, де зосереджений мій світ. (Ця фраза прозвучала наприкінці нашої розмови, але оскільки стіл цей надто важливий для розуміння творчого процесу, я виношу її на початок). Там все і відбувається...

якби я навіть взялася переповідати, якими хитромудростями володіє режисер, аби зняти своїх персонажів в русі, нічого не вийде, тому що, по-перше, це складна ручна робота і я не запам’ятала всіх нюансів, по-друге, варто говорити про результат, а не про творчий процес. Об’ємна анімація — це насамперед винахідливість та умілі руки, а Олег Педан довго шукав себе, пробував себе в різних ремеслах, поки нарешті визначив, чим саме він буде займатися.

– Я багато разів міняв роботу, наприклад, працював на Подолі в кузні, де виготовляють різні металеві вироби. Однієї трудової книжки не вистачило, щоб умістилися всі записи і тому, коли я черговий раз приходив у відділ кадрів, де просили трудову, я запитував: «А який вам том?»

— І нарешті анімація... Як ви там опинилися?

— Прийшов до Євгена Яковича Сивоконя і сказав: «Я хочу у вас працювати». А він мені: «А в якого режисера ви вже працювали?» А я: «От коли я прийду до когось із них, я зможу сказати, що працював у Євгена Сивоконя...» Він засміявся і взяв мене. Щоправда дав досить складну й марудну роботу: епізод, де танцюють раки — це коли він працював над фільмом «Як у нашого Омелечка». І коли побачив, що я упорався, то залишив мене. Так я опинився на студії «Укранімафільм». Потім через якийсь час я запропонував ідею казки «Залізний вовк», яку ми і зняли з Ніною Марченковою. Останнім часом — «Світла особистість» і мандри з нею по фестивалях. Після Ялтинського фестивалю збираюся на «Крок».

 

Тобто, Олег придумав не тільки історію, а й матеріал, з якого виготовив персонажів. У «Світлій особистості» це електричні лампочки, вимикачі, шнури. Таким чином сама матеріальна частина, фактурність предметів доведена до високого рівня віртуозності, умілості. Тому вражає не тільки історія, розказана у фільмі, а й володіння предметами, які оживають, тобто олюднюються, їздять на велосипедах, у транспорті, приходять на роботу і навіть закохуються. Колізія розгортається довкола вуличного ліхтаря, який погас через те, що лампочку вкрала ворона. У місті запанувала темрява і всі його мешканці (теж лампочки) не могли дістатись на роботу, стукалися, падали. Всім зрозуміло — без освітлення життя будь-де, а не тільки в нашому містечку, буде паралізоване. І чого не вдієш заради мешканців — гордовита красуня-лампочка з вітрини, в яку закохався вимикач і яка, здавалося, така далека від благородних вчинків, дістається до ліхтаря, вкручується у патрон і... спалахує світло. Життя міста завирувало знову.

Цей сюжет чимось нагадав грузинські комедії, створені за сценаріями Резо Габріадже. Мабуть, своєю гуманною суттю. Особливо чітко ця асоціація виникає з ляльковим театром Габріадзе — майстра, який вміє вдихнути у свої ляльки життя і неабиякі пристрасті й почуття.

Олег Педан окрилений успіхом свого фільму. Він, як бачимо, має багато нових ідей. І не полишає надій, що в Україні влада повернеться обличчям до кіно і він зможе займатися улюбленим мистецтвом на радість глядачам, які люблять мультики. Сподіваймося і ми.


Корисні статті для Вас:
 
Молоде кіно України2002-11-12
 
Небіжчик скоріше живий, аніж мертвий2002-12-09
 
Тарас Томенко:Наша історія,або Як це було2002-12-10
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру

                        © copyright 2019