Бесіду веде Дмитро Кракович Перейти до переліку статей номеру 2004:#3
Слава Степнов: «Свої спектаклі я роблю для себе»


– Чим була для вас цікавою саме така версія «Вія» — без самого Вія?

— Створюючи «Панночку», я менш за все думав про містику чи смерть, про відьом та іншу «нечисть»... Я думав про «магію» Кохання. Мене цікавила лінія «Хома — Хвеська», – їхні звичайні людські стосунки, які пізніше перетворюються на кохання.

— Кохання це чи просто втеча від невідомості, незвіданості, таємничості світу до спокійного хутірського життя?

— А хіба «спокійне хутірське життя» виключає кохання? Продовжуючи роздуми про «кохання», ми вийдемо до теми «пристрасть»... Це не одне й те саме... Не кожен може піти на безумство заради кохання... Наприклад, танцювати з відьмою, як це було у нашому спектаклі... Але кохання — це дуже земне, просте почуття. У пристрасті ж є щось від чаклунства, од відьми. У спектаклі я спробував міркувати саме про це... Зустрілися звичайні люди — Він та Вона, складаються якісь стосунки, але раптом щось потойбічне, чаклунське вдирається в їхнє життя. У нашій виставі Панночка — випробування для Хоми.

У фіналі оголеність Панночки — це не перемога спокуси. Це, скоріш, її останній аргумент. Це як хвороба. У православ’ї оголене жіноче тіло є гріх, диявольське видовище... Я навмисно використав таку метафору... П’єса Ніни Садур «Панночка» — амбіційна в хорошому сенсі, у ній багато усього. Але мене цікавило саме це. Критики підкреслювали, що я захопився «любовним» у п’єсі, що замало містики та «жахів»...

— Брак містики та жахів мене зовсім не збентежив, а от швидка та однозначна «здача» Хоми Панночці... Чому протидіюча сила кохання виявилася недостатньо сильною?

— Гріх — він завжди солодкий! Перед чаклунством плоті ми майже завжди безсилі... Майже завжди...

– «Steps» на сьогодні – єдиний російський театр у Нью-Йорку?

— Театр «Steps» я не став би називати російським. Ми — американська театральна компанія, яка ставить спектаклі англійською, іспанською, російською мовами. Наприклад, наш останній проект — постановка «Чайки» Чехова іспанською мовою — відбувся у Лімі, в Перу, у співдружності з перуанськими колегами, а на міжнародному театральному фестивалі «Київ травневий» у липні 2002 року ми показали спектакль «Це не те, що вам здалося» за текстами Кортасара англійською мовою, де були зайняті переважно американські актори, але був і російський актор Олександр Соковиков. «Панночка» Садур — вистава російською мовою, але у ролі Панночки — актриса з Нової Зеландії Ерін Мерсер.

— Театральна публіка в різних країнах різна?

— Ми працюємо для публіки християнсько-юдейської культури, тому особливих розбіжностей я не помічав...

— Ви згадали про приїзд до Києва, чи збираєтесь приїхати ще?

— Фестиваль у Києві нам запам’ятався. Ми двічі показали спектакль, і обидва рази зали були повні. Якщо нас ще запросять, то ми спробуємо приїхати і показати нову роботу... Це не просто: величезна відстань, фінанси, перевезення декорацій, графік зайнятості акторів... З директором фестивалю Олексієм Кужельним ми підтримуємо контакт і обговорюємо можливість моєї постановки в одному з київських театрів...

— Ставити спектакль у Нью-Йорку і ставити у Києві чи в Москві: які відмінності?

— Життя театру в Україні та, скажімо, у Нью-Йорку дуже відрізняється. Держава у США ніяк не впливає на функціонування театру. Хіба що на рівні ліцензування та мікроскопічних ґрантів (якщо ти їх виграєш) під якийсь певний проект. Все інше — це ціла індустрія здобування грошей, в основі якої — продаж квитків і пожертви приватних фондів та осіб. Коли говорити про фінансову підтримку театру державою, ситуація в Америці — найменш сприятлива. Може, тому серед європейців і поширена думка, що в Америці драматичного театру немає. Це помилка. Театр є всюди, де є талановиті люди, які можуть його робити.

– Чи не витрачають багато таких талановитих людей енергію та потенціал на здобування грошей, так і не доходячи до моменту розквіту своєї творчості?

— З одного боку, справді талановита людина знайде свій шлях у запропонованих обставинах. З другого, звичайно, їй повинні допомогти... Треба навчитися розрізняти театр-мистецтво і театр-розвагу. Мені дуже імпонує, наприклад, філософія Анатолія Васильєва (художній керівник театру «Школа драматического искусства» у Москві — Д.К.), його цілеспрямованість, його самодостатність. Він, цілком заперечуючи ринок, можливо, сам того не відаючи, є дуже дорогою частиною цього ринку. На його прикладі дві паралелі сходяться...

— Який фантастичний театральний проект ви можете собі уявити, нехай нереальний, але який би дуже хотілося здійснити?

— Я давно мрію про театральний проект, у якому не буде брутальності та хамства, лицемірства та зрадництва, де всі талановиті, де всі кохають одне одного. Про Театр, який буде, справді Прекрасним, а не тільки Корисним... Яка буде назва цього проекту — не знаю, та це і не має значення... Може, «Дядя Ваня» Чехова... Пам’ятаєте, монолог Соні: «...Ми відпочинемо! Ми почуємо ангелів, ми побачимо все небо в алмазах...» Не думайте, що я з’їхав з глузду! Адже ви мене спитали про фантастичний, нереальний проект...

— А який це може мати вигляд? Театр великих чи малих форм, зі сценою чи без? Що за публіка?

— Не знаю... Головне в іншому: чи буде у мене ЩО розповісти, в чому висповідатися... Про глядачів я, як правило, не думаю. Свої спектаклі я роблю для себе. Якщо мені цікаво — обов’язково буде цікаво комусь іще...

Нью-Йорк.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#3

                        © copyright 2017