Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2004:#5
«Переваги того світу над сим моЇм світом...»
 
Кадр з фільму «Арсенал»
  Кадр з фільму «Арсенал»  
 


«Ставляться до мене хороше...»

«Слухи о моем невозвращенстве, распущенные в Москве, Киеве и, очевидно, Харькове, оказались сильно преувеличенными,» — писав Довженко своєму другові, професору Івану Соколянському 1930 року, повернувшись з-за кордону, куди їздив показувати свої фільми і вивчати секрети звукового кіно, яке щойно з’явилося. Не збирався Довженко покидати свою країну, хоча за рубежем до нього ставилися приязніше, ніж удома. І чутки, про які згадує, не його вигадка — в донесенні старшого уповноваженого Кальмана від 16 квітня 1929 року йшлося недвозначно: «Довженко с распростертыми обьятьями будет принят за кордоном, где попытаются его соответствующим образом использовать. Есть опасения, что обратно Довженко может не вернуться» (Під софітами секретних служб» //В.Попик. Під софітами спецслужб. К.: 2000. С. 180).

В 30-х роках Довженко почував себе громадянином світу, адже він належав кінематографу, мистецтву, яке без особливих зусиль перетинало кордони і було найдоступнішим засобом комунікації між людьми різних країн. «Написав кілька статей для німецьких і англійських газет, одну для американської, — повідомляв він Івану Соколянському влітку 1930 року з Берліна. — Ставляться до мене хороше. Взагалі знають і цінять більше, ніж у нас думають. (...) Через два тижні поїду до Лондона. Сьогодні одержав пропозицію з Амстердама приїхати на доповідь. Поїду. (...) Сто чортів! При їхній техніці і організації чого б тільки я не наробив. (...) Завтра їду на два дні до Гамбурга. У мене і там буде 25-го виступ. Поїду понюхаю. У Гамбурзі думаю показувати «Арсенал» і куски «Землі»» (О.Довженко. Твори в п’яти томах – К.: «Дніпро», 1966. Т. 5. – С. 325 – 326).

З листа Івану Соколянському, написаному через короткий час з Лондона, довідуємось про результати поїздки. Довженко характеризує Лондон як найстрашніше з усіх міст, які він бачив. «У Берліні фільм пройшов прекрасно. У Парижі — також. Тут, у Лондоні — не думаю.

Літо — все в роз’їзді. Бачив силу тонфільмів. Є непогані, але мало. Все з дурацьким змістом. Але технічно неймовірно сильні» (Там же. – С. 329).

Щодо останніх фраз, то Довженкові оцінки європейських та американських фільмів, у яких технічні можливості переважають над змістом, можуть бути темою окремої розмови. Сергієві Ейзенштейну він повідомляє, що «в Парижі сильно сватались різні французи з Гомона, але нічого з цього не вийшло. Я від них, між нами кажучи, втік і зараз дуже радий. Думаю, що шахраюваті й підлі вони люди». Водночас Довженка турбують творчі питання і він ділиться з Ейзенштейном побоюванням, що звукове кіно знизить культуру слова.

Повернувся Довженко після тривалої поїздки по країнах Європи окрилений, з багатющими планами, з бажанням робити кіно, розширюючи його можливості: «Мені хочеться жити сто літ сотнями жизней, робити це все і бачити. Бо це буде більш, ніж кіно. Це багато більше за професію, за мистецтво навіть. Це буде безмежна пізнавальна функція. Охоплюючи силою своєї многогранної ілюзії увесь комплекс того, що являється вікнами моди, воно переверне найголовнішу координату нашого буття — час. Ми будемо неймовірно довго жити у рамах нашого віку» (Там же. – С. 334). Довженко вірить у те, що, дивлячись фільми й ідентифікуючись з їхніми героями, піддаючись ілюзії життя на екрані, людина щоразу проживає життя героїв фільму.

Та події в СРСР розвивалися не в тому напрямі, який би сприяв свободі творчості, тому творчість випаровувалась і зникала. Всього через два роки, в грудні 1932 року Довженко скаржився І.Соколянському: «Я повний почуття огиди і безконечного жалю. Не знаю навіть, кому й жалітися. Я втратив рівновагу і спокій, спасибі їм. Часом мені здається, що я вже ні на що не здатний, і коли я пригадаю всю свою силу і всі свої творчі плани, я питаю себе: куди ж воно так хутко поділося; яким суховієм висушило мені волосся і який злодій налив мені в душу смутку? Я збирався ще працювати півстоліття. У мене зараз сильна гіпертонія загрозливого типу.» (Там же. – С. 336). До речі, зовсім скоро зазнає тих суховіїв і Соколянський, в середині 30-х його арештують як ворога народу, а заснований ним інститут закриють. Щоправда, потім звільнять як невинно засудженого.

«Ми боїмося вашої фальші...»

Творчість митця, як відомо, невіддільна від його біографії і якщо хтось захотів би знайти приклад життя, яке постійно перебувало під загрозою, то саме таким є життя Довженка. Та, незважаючи на найтяжчі звинувачення і переслідування, про які дізнаємося з доносів, піднятих з раніше недоступних архівів, та «Щоденника», засадничі погляди Довженка, які визначали суть його особистості, залишалися незмінними. Він сповідував цінності етичні: людяність, гуманізм, порядність. Він мислив світовими масштабами: згадати бодай його реакцію на американські бомби, скинуті на японські міста: «Осатаніло людство... Труменова атомна бомба — це й є оголошення нової ери. Вона не буде ерою миру», — записав він у Щоденнику 5 серпня 1945 року.

Довженкові нерідко доводилось входити в суперечність із самим собою, особливо в роки війни. Нічого дивного, війна не тільки спонукала до патріотизму, вона загострювала суперечності. У друкованих творах, в особистих записах він славив героїзм і водночас бачив, що солдати, які героїчно билися з ворогом, були просто гарматним м’ясом, що їх не жаліли, їм не співчували, більше того, навіть у ці трагічні роки над воїнами (особливо тими, хто потрапляв у полон) тяжів дамоклів меч НКВД, а прокурори, як писав Довженко, були добре натреновані ще з 1937 року. Доля мирного населення, яке залишилось на окупованих територіях, була не кращою. Довженко сприймає цих людей жертвами війни, але він не виключає, що, повернувшись, Червона армія їх каратиме. Звідси сповнений трагізму гумор в його запису 27 липня 1942 року: «...Не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями біля паркана».

Особливо увиразнюються світоглядні суперечності Довженка, коли він оцінював життя у своїй країні, мимоволі порівнюючи його з життям у суспільстві західному, яке Довженко знав не з чужих слів. Слід підкреслити, що дослідження цієї опозиції цікаве сьогодні не тільки для довженкознавців. Аналітичні висновки Довженка залишаються актуальними і в наш час з огляду політології, соціальної психології, проливають світло на причини гальмування розвитку демократії в Україні.

Довженко мислив категоріями світовими, геополітичними й чудово розумів, яке важливе значення мало з’єднання українських земель в одній країні. Довженко був очевидцем тих подій. Після 17 вересня, коли за договором Молотова – Рібентропа територія прибалтійських країн та Західної України перейшла до Радянського Союзу, Довженка відрядили в Галичину як режисера-документаліста, в результаті 1940 року вийшов його документальний фільм «Визволення». Він побував у Львові, згодом у Чернівцях. З одного із донесень оперуповноваженого Чекалдикіна дізнаємось про тодішні настрої Довженка: «Черновцы — чудесный город, культурный, приятный. Дом, в котором жил митрополит, настолько прекрасен, что подобного ему нет и в Москве. Народу там, в Буковине, жилось гораздо лучше, чем у нас. Когда у нас едешь поездом, то нигде не встретишь радостных лиц, нарядного убранства. Всюду убогость, бедность, придавленность (...) А там все красочно, весело, приятно. (...) Вообще наши ведут себя там плохо; в Западной Украине нас встречали в прошлом году изумительно, а теперь мы довели до того, что там ширится повстанческое движение. Гуцулов выселяли из пограничных районов, делали тысячи ляпсусов. Теперь то же самое повторяют и в Буковине. Хватают без разбора людей — правых и виноватых».

Під час і після війни Довженко не раз згадує про ті події, роздумуючи над відмінністю між Україною Західною і Східною. Йому особливо запам'яталася соціально-психологічна характеристика людей, сформованих радянським устроєм, висловлена одним з мешканців Львова: в ній суть того спотворення, яке чинила радянська система з індивідом:

«– Те, що ви нас не любите, а це ми почуваємо всією душею, нас не лякає. Ви думаєте, що ми націоналісти, буржуї, шпики, не знаємо марксизму і т.д., — сказав мені був якось у Львові один громадянин.

– А скажіть нам, чому ви так не любите і не поважаєте один одного? Ми це бачимо, і це нас лякає найбільше. Ми більш шануємо один одного, які б ми не були. А вас ми боїмося. Ми боїмося вашої гордості, пихи, фальші, ми боїмося вашої брехливості, окозамилювання і грубості. Нас лякає те, що ви не хазяїни свого слова, у вас нема почуття гідності, і ви не знаєте, що таке пошана до самого себе.

– Ми боїмося вашої роздвоєності і вашої звички до умовної неправди. Скажіть мені, чому в соціалістичній країні Рад ви так не шануєте і ненавидите один одного?» (13. УІІ. 1942. Там же. – С. 299).

«Я не Хрущову належу...»

Світ, розколотий на соціалізм і капіталізм, мав неминуче зіткнутися. Фашизм у своїй жорстокості й прагненні до світового панування змагався з жорстокістю сталінізму, який панував на території однієї шостої земної кулі. Антифашистський світ згуртувався у боротьбі з фашизмом. 1942 року Довженко як патріот своєї країни, уже серйозно хворий на стенокардію, залишив кіностудію, що була евакуйована в Ашхабад, і подався на фронт.

Під враженням побаченого пише публіцистичні статті, оповідання, які друкуються у фронтовій пресі, кіноповість «Україна в огні», де робить акцент не тільки на героїзмі, а й на стражданнях українців, зокрема на окупованій гітлерівцями території. На початку 1943 року Сталін розгромив «Україну в огні», звинувативши її автора в націоналізмі. Підданий остракізму Довженко, як митець і громадський діяч, жив практично в ізоляції і злиднях аж до смерті в листопаді 1956 року. Останні 13 років він раз-по-раз у Щоденнику оцінював своє становище, характеризував оточення, яке відвернулося від нього. Не маючи перед країною і суспільством найменшої провини і будучи митцем світової слави, він ніс покарання і переживав приниження. Скромно відсвяткувавши своє шістдесятиріччя в Каховці, куди їздив вивчати матеріал для фільму «Поема про море», через кілька днів зафіксує у своєму Щоденнику: «Сьогодні я чомусь згадував про виступ Чарлі Чапліна у пресі чи в промові зі слів Андрія Малишка.

Чаплін заявив, що слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного митця — мислителя і поета. Він назвав моє ім’я, від чого, очевидно, українська частина нашої радянської делегації діячів культури ніяково опустила очі, не знаючи, як реагувати...» (О.Довженко. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. – К.: «Веселка. 1995. – С. 513).

Щоденник, зрозуміло, не був призначений для сторонніх очей. Це була віддушина, записи давали бодай якусь можливість самозаспокоєння. Звіряючись йому і звертаючись до найвищих осіб держави (Сталіна і Хрущова), Довженко «переконував» їх, що вболівати за свій народ в його трагічну годину, що любити Україну не є націоналізмом, що він, отже, не націоналіст («Любов до свого народу і страждання його стражданнями не може принизити моїх поглядів»), що він не є, зрештою, чиєюсь власністю, а належить людству: «Я не Хрущову належу... Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон’юнктурним намісникам України», «Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє». В листопаді 1952 року, повертаючись до Москви з Києва, де побував удома в Максима Рильського, який назвав Довженка генієм, він записує в поїзді: «Я не геній, але поскільки много раз чув се велике слово про себе, подумав, що, може, й були в мені святі проблиски Прометеєвого огню, тільки що зі мною зробили?» (Там же. – С. 499).

Довженко добре знав ціну чиновникам від мистецтва, які опанували всі сфери культури й здійснювали нагляд за митцями. І навіть якщо позірно Довженко виявляв лояльність до влади і системи, то в душі (та й у розмовах) він обурювався цим станом речей і опирався тиску. Влада це відчувала — він ніколи не був для неї своїм. Режисер і письменник, він не обмежувався власною сферою діяльності, ніколи не втрачав широти поглядів. Злочинність влади розкрилась перед ним повною мірою під час війни. Він ненавидить фашистів, але постійно страждає, усвідомлюючи невиправданість втрат, яких зазнає радянська армія через непрофесійність військових командирів, через втручання «прокурорів». Він називає причини, викриває бездарне ведення війни, називає конкретних винуватців. Як митець, який розуміє вагу й цінність конкретних подробиць, фіксує смерть, згадуючи сморід трупів, пише про те, що відбувалось, і що офіційно не розголошувалось: про відступ радянської армії (драп), про дезертирів, про жінок і дівчат, які виходили заміж за німців, (у Білгороді 80 відсотків молодих жінок повиходили заміж за німців: «Хибна система виховання — ось причина перша і найголовніша всіх труднощів, що їх несемо ми зараз. Ось причина наших перебільшених утрат» (Щоденник. 28.УІ.1942). Довженко, на відміну від офіційної пропаганди, не бачить вини дезертирів та жінок, а звинувачує державу, яка погано виховувала своїх громадян, не піднявши вчителя на належну висоту в суспільстві, звідки й формальне ставлення до виховання. Наскрізним рефреном іде викриття чиновників, «тричі мерзенних гадів», які розглядають війну як певну кон’юнктуру, а не народне горе, не бачать живих страждаючих людей. Страждання за свій народ вихлюпнулось у згаданій кіноповісті та в «Щоденнику».

«Дике поле Європи»

Довженко ніде прямо не протиставляє СРСР та західні країни як опозицію, проте у Щоденнику час від часу фіксує думки про якісну відміність між обома світами. Знову й знову роздумуючи над причинами трагедій України, одну з них він вбачає в рисах самих українців, у вадах ментальності. «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний, — записує він 2 липня 1942 року. — Наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі (...). Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом (...)

У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії.

У нас не державна, не національна і не народна психіка.

У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі, а не народно-державне розуміня свободи, як усвідомлення необхідності». (Там же. С. 287).

Помножене на радянську дійсність все це дало в результаті якість життя й відповідний рівень добробуту. «Найкращим наочним прикладом німецької пропаганди у своїх частинах, продовжує він записувати того ж дня, є зовнішній вигляд наших людей, наші хати, двори, долівки, нужники, сільрада, церковні руїни, мухи, бруд, одним словом, все те, що викликає почуття жаху у європейської людини і чого наші великі правителі і їх великоміські підлабузники, самобрехи не бачать і не хотять бачити через одірваність від народу і через одірваність від сучасного рівня пересічного європейського укладу речей». (Там же – С. 289). Втім, уже через якихось кілька рядків він захоплюється дівчатами, які убрід переходять широкий Хопер і, переходячи, співають... Але це не суперечність, це чутливість митця до прекрасного, крихти якого були на вагу золота в той воєнний час. І знову він повертається до становища народу, до рівня його життя: «Багата держава, яку утворюють бідні люди, — абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян». (Там же – С. 291).

Довженко на цьому висновку не зупиняється і, мабуть, чи не єдиний у цій країні наважується зробити абсолютно «крамольне» припущення, що радянські громадяни могли сприймати німців не тільки як заклятих ворогів, окупантів і т. п., а й як представників якісно іншого устрою, рівня життя і культури (звісно, якщо б ці записи потрапили на очі особістам, не зносити Довженкові голови). Він допускає, що люди, бачачи, як відступає Червона армія, могли й не вірити в її переможне повернення. «Моторошна навала Європи з листівками, радіокриком, дисципліною і матеріально-технічними ресурсами паралізувала уяву і пригнобила й зламала свідомість великого множества, якщо не всіх людей. Тому сьогодні, – пише він, — наші звільнені люде фактично повернулися до нас з другої епохи, «не існувавшої», але, безумовно, мислимої як реальність. Цього ніхто з наших не знає, бо цього ніхто не скаже, боячись звинувачень у «приспособленчестві» чи духовній зраді, самі ж наші не здатні, через своє виховання додумати становище звільнених до краю і зневажають їх як «трофейний» живий інвентар.» (3 ХІІ. 1943. Там же – С. 329).

Ясно, що сталінська пропаганда не збиралась думати про становище звільнених, про страждання людей, вона ставила акцент на героїзмі боротьби з ворогом.

«Ви любите подвиги...»

Та от нарешті війна наблизилась до завершення, вожді й керівники воюючих країн приїхали в Тегеран, щоб остаточно владнати проблеми повоєнного світу. Роздивляючись газетні фото з конференції в Тегерані, де було зафіксовано Сталіна, Рузвельта і Черчіля, Довженко коментує саме їх, оскільки фото, на відміну від газетної езопівщини, розкривали йому істинний стан речей. У Щоденнику з цього приводу імпровізований мінісценарій, Довженко, перевтілюючись то в Рузвельта, то в Черчіля, вдається навіть до англійського акценту. «Ви не вмієте жити мирно, — говорить Рузвельт, звертаючись до Сталіна. — Ви миру не любите. Ви любите все надзвичайне, любите героїзмус, подвиги, самопожертви, переборювання незгод і труднощів, ол райт, кому, як не вам, воювати. Ми не любимо усього цього. Не любим ні героїзмуса, ні подвигів, ні самопожертв, ні труднощів. Ми ненавидим труднощі. Ми любимо легкощі і гроші. У нас не героїчні смаки».

Повоєнна країна-переможець намагалась у своїй зовнішній політиці налагоджувати контакти із зарубіжними країнами. 21 грудня 1943 року на засіданні Президії Всеслов’янського Комітету (Довженко був його віце-президентом) він вітав від української секції Комітету доктора Береша, котрий на той час приїхав до Москви. Коли Береш чеською мовою виголошував промову, Довженко не все зрозумівши зі сказаного, фіксує враження: «з тону, з манери триматися, змісту промови і ще з чогось, не знаю, я відчув, що се є репрезентант демократичного світу, не мужиковствующого і не бюрократично небожительського, а звичайного людського світу, Мені було приємно і одночасно чогось жаль» (Там же – С. 345). Довженко тим вище цінував той «звичайний людський світ», чим менше він був доступний йому. Згадуючи зустріч нового 1954 року в генерала Ігнатова, зауважує: «Мене зворушила їхня інтелігентність і та простота, якої нема, на жаль, нині в нашому суспільстві.» (Там же – С. 348).

Не залишився Довженко байдужим до українців за межами України. Про це нагадає йому 1944 року книжка Раймонда Девіса «Це наша країна» (про канадських українців). Але й тут радісного мало і він занонує: «Англійські купці творять на своїй землі за свої гроші свою націю з різних ізгоїв, що не знайшли собі хліба у своїй і не своїй землі». Прогнозуючи повоєнне майбутнє у світових масштабах, Довженко говорить, що російський народ вийде на арену міжнародного життя, Німеччина переживе страшні часи. Щодо України, то вона: «оплакуватиме дітей своїх на руїнах, замовчена, підозріла, зневажена падчериця Європи» (Там же – С. 354).

До конференції в Тегерані Довженко повернеться у Щоденнику ще раз, переглянувши документальну стрічку «Конференція в Тегерані»: «Це зустріч двох світів, двох світоглядів, двох виключаючих одна одну реальностей епохи... Я бачив Сталіна в оточенні ворогів... Вони ставлять його десь поруч з Чай Кан Ші і ми для них напівкитайці (себто половина людства другорядна)» (запис 19.І. 1944. Там же – С. 355). Довженко тонко відчував і легко вловлював оту «замасковану сцену переваги того світу над сим моїм світом».

З приводу документального фільму «Суд іде» (про суд над німецькими фашистами у Харкові) в Довженка знову виникає питання, в якому закладена і відповідь: «Чому газовий автомобіль і отсі-от апокаліптичні рівчаки смерті, оті «баб’ячі яри» і провалля, загачені трупом, чому се в нас, а не в Європі Західній, де діють ті ж собако-німці? Чому там сього не можна їм? Чому там вони обмежуються звичайними формами військового терору німецького режиму? Я думаю не тільки про нелюдські плани Гітлера щодо Східної Європи, а думаю про виконувачів оцього небаченого, нечуваного, думаю з болем і мукою про найстрашніше — а чи не втратили ми в масі чогось такого, що могло б не дати навіть німцю ніякої змоги діяти з нами отак? Чи ігнорування храмів, краси будинків, вулиць, хат, кольору, одежі, людської зовнішньої гідності, пам’ятників старовини, охайності і многого другого не обернуло нас у масу...» (Там же. – С. 356).

Не завжди, як уже мовилось, він ідеалізує українців, нерідко оцінює їх критично, насамперед корисливих, які задля своєї кар’єри виконували найбезглуздіші вказівки влади, про що свідчить фрагмент доносу на Довженка професійного наглядача Гальського, який працював у групі фільму «Щорс»: «Бывал несколько раз за границей. (...) Сравнивая мероприятия у нас в стране с порядками за границей, всегда их критикует, говоря, что «хіба ж наші дурні можуть щось зробити, довести до ладу?» (Під софітами секретних служб. – С. 148).

Зрозуміло, що коли доводилось порівнювати два протилежні світи, Довженко віддавав перевагу своїй країнї перед іншими, перед «капіталістичним» світом. І разом з тим, знаючи непогано «чужий» світ, він не міг не бачити його переваг — насамперед того, що найвищою цінністю там була людина, її права і свободи. В умовах «залізної завіси», панування «єдиної думки» в країні тоталітарного режиму рідко хто вмів поцінувати демократичні цінності, адже в ті часи говорити щось позитивне про капіталістичний світ було небезпечно, так само як не можна було критикувати порядки у своїй країні. Досліджучи цю опозицію у світогляді Довженка, бачимо, що тоталітарна система не була здатна знищити засадничі цінності, що Довженко сповідував їх до останніх днів, гостро реагуючи на виклики жорстокого світу.


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#5

                        © copyright 2018