Алла Підлужна Перейти до переліку статей номеру 2004:#1
Надійний спосіб збереження думок
 
"Театральная жизнь"
  "Театральная жизнь"  
 


Театральний журнал — видання для обраних. Але без мистецьких журналів, які перебувають в аванґарді культурного процесу і роблять неоціненну справу для історії своєї країни, неможливе існування нації, що поважає себе. Як живуть сьогодні московські театральні видання, зокрема «Театральная жизнь»? Про це в розмові з заступником головного редактора журналу «Театральная жизнь», провідним московським критиком Любов’ю Лебедіною.

— Як існують у нинішні часи московські театральні видання?

— Журнали, як будь-яке явище, народжуються, помирають. Але ж якщо «помирає» журнал, переривається, вибачте за банальність, ланцюжок культурних цінностей, які передаються через писемне слово. В часи правління Єльцина його чиновники єдиним розчерком пера викреслили зі списків видань журнали «Театр», «Театральная жизнь», «Изобразительное искусство» і ще деякі мистецькі часописи. Вони вирішили, що народу ці журнали не потрібні, що вони занадто елітарні. І «Театр» на три роки перестав існувати. Слава Богу, зараз він поновився. Зрозуміло, якої шкоди було завдано мистецькому процесові, адже відомо, що мистецтво театру миттєве, завіса закрилася, й усе закінчилось. Єдине, що залишається, це опис вистави. Саме театральні видання такі описи й дають. Нині найпоширеніша думка в театрі: немає сучасної драматургії. Але ж вона є, тільки драматургам ніде друкувати свої п’єси. Журнал «Современная драматургия» перейшов на вихід 1 раз на три місяці. Мені здається, в таких виданнях тепер працюють справжні альтруїсти, які не думають про зарплату, а працюють за ідею.

— Гонорари виплачуєте?

— Так, але вони дуже невисокі. І що дивує, до нас продовжують іти провідні театральні критики: та ж Інна Вишневська, Віра Максимова, Борис Любимов, Станіслав Рассадін. Я кажу про найбільш відомих широкому загалу читачів пострадянського простору. Вони продовжують писати, незважаючи на смішні гонорари, бо розуміють, що «Театральная жизнь» — це поважне мистецьке видання, яке не припиняло свого існування з 1958 року, куди досить престижно писати, це надійний спосіб збереження своїх думок. Взагалі, наша театрознавча школа — це окрема розмова, ніде в світі немає таких професіоналів, це особливі люди.

— І як вам здається, мистецькі видання і надалі перебуватимуть у такому жалюгідному стані?

— Гадаю, мало що може змінитися кардинально. Звичайно, життя тепер дуже непросте, але все одно не можна допустити, щоб кожному наступному поколінню доводилося починати з нуля.

— У зв’язку зі зміною театральної естетики, народженням нових форм театрального процесу як змінюється журнал, як він встигає за часом? Які матеріали переважають?

— Майже немає великих бібліографічних статей, театральні портрети відходять у минуле, періодика складає дуже сильну конкуренцію. Як і раніше, залишається багато рецензій, але вони дещо інші, ніж газетні. Зрозуміло, що рецензія в журналі — це більше для професіоналів, спеціалістів театральної справи, в газетах же здебільшого вміщують міні-публіцистичні замальовки про вистави. Тепер люди відвикли читати великі аналітичні статті на 2-3 розвороти, ритм життя інший, тому ми намагаємося вибирати більш стислий експресивний стиль, щоб у малий обсяг вмістити якомога більше інформації. Дуже цікавлять читачів бесіди з відомими митцями. І все таки головне — це збереження аналітики, критичного аналізу, розбору, тому що найголовніше для професіоналів — стежити за процесом, який, до речі, кордонів не має. Нам, як і колись, цікаво знати, що відбувається в театрах і України, і Вірменії, і Прибалтики, і Грузії. Брак інформації лише шкодить, і всі ми, я думаю, відчуваємо наслідки того, що мало знаємо один про одного. Ще в журналі, за велінням часу, змінюється оформлення, дизайн, фотографії набувають більшого значення, візуальний ряд став просто-таки серйозним видом мистецтва.

— А що є в традиціях такого, від чого журнал не відмовляється і вважає, що цього і не потрібно робити?

— Вважаю, що не можна відмовлятися від культури слова, від наповнених, емоційних, образних, точних висловів, від традицій, які залишила велика російська література. «Перо» вирішує все, чи золоте воно, чи срібне, все визначає індивідуальність митця.

— А якісь нові, цікаві починання в журналі?

— Мені хочеться сказати про позитивну роль різноманітних театральних фестивалів, які дають змогу побачити щось нове, поспілкуватися, зарядитися новими ідеями. Це дуже допомагає загальному культурному процесові. Щось на зразок такого творчого обміну ми започаткували і в нашому часописі. В Петербурзі є такий досить молодий театральний журнал «Петербургские сезоны», ми надаємо сторінки їхнім критикам, вони дають площу нам. Такий обмін дуже важливий, чим більше ми будемо відкриті для інших, тим більше користі буде для всіх.

— Чи можливий такий творчий обмін з українськими журналами?

— Звичайно. Я пам’ятаю навіть, що ми колись робили такий обмін з журналом «Український театр», наприкінці 80-х. Я приїжджала до Києва, відбирала статті, й ми друкували українців у нашому журналі, за що нам були дуже вдячні і наші критики, і наші читачі, бо в Москві є багато вихідців з України, і взагалі цікаво дізнатися, що діється в сусідній державі.


Корисні статті для Вас:
 
Протистояти Голлівудському більшовизму2004-02-11
 
Париж-Монреаль-Торонто2004-02-11
 
Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#1

                        © copyright 2019