Тетяна Шуран Перейти до переліку статей номеру 2003:#6
Оглоблін згадує
 
Володимир Миколайович Оглоблін
  Володимир Миколайович Оглоблін  
 


Я знову в Оглобліних. Олена Федорівна з порога пропонує «попоїсти». Володимир Миколайович зауважує, що я занадто схудла і багато курю. Потім звичайні розмови про справи й традиційна екскурсія маленькою квартирою з гордим «Танько, дивись, що мені подарували! Знаєш, чия це робота? Руса. Неграмотна! Художник такий є геніальний. У нас в Україні!»

Я торкаюсь шедеврів Кавалерідзе, розглядаю роботи Бурачека, Рашби, Яблонської... Стоїш посеред невеличкої прохідної кімнати неелітної оболонської дев’ятиповерхівки, а відчуваєш, наче вийшов з машини часу. Уся квартира — звичайне сьогодення. Але тут речі, в яких живе минуле. А майбутнє вже чіпає їх руками внучки Оглобліних, першокласниці Варки. Метри мистецтв із фотографій поблажливо споглядають ритм божевільного життя, що хвостом влітає за мною у двері квартири. Навіть не помічаючи, Олена Федорівна та Володимир Миколайович відсічуть мені цей хвіст спокійними питаннями про мою суєту та власними розповідями. І знову зрозумію, що все вже було. Хоч і не зі мною, але з артистами, імен яких нинішнє покоління навіть не пам’ятає...

Володимир Миколайович: «Танько! Горілочки? 50 грам? Астраханська... Ігор, художник, привіз. Прийшла б раніше, скуштувала б і рибки... Ну, ходімо до кухні. Леночка вже каву зробила...»

А далі починається моя насолода. Розповіді.

— Володимире Миколайовичу, яка найперша роль Олени Федорівни у ваших виставах?

— У «Дівочій долі» в театрі Франка. Вона зіграла комедійний епізод. Блискуче зіграла! Там зайняті були великі коміки — Дальський, Покотило. Вона їх переграла. До Москви її кликали у Театр сатири.

— (Олена Федорівна). А кричав на кого?

— Кричав завжди на тебе... І буду до самої смерті... своєї...

Все це зі сміхом та виразом очей, що не залишає сумніву — літературні легенди про вічне кохання у сім’ї Оглобліних не міф, а реальне життя.

— А на фото у кімнаті Олени Федорівни хто?

— Я посварився з ЦК, підписав договір відразу на чотири вистави у Талліні та одну у Вільнюсі. Ми поїхали, російський театр у Вільнюсі потім запрошував лишитися назавжди. Але повернулися до Києва. Мені запропонували роботу на вибір: у київському Франка, харківському Шевченка та Заньковецької у Львові. Корнійчук наполягав на харківському. Я попросив Дмитерка, з яким ми дружили, перекласти українською «Диваки» Горького, єдину п’єсу без українського перекладу. Моя Олена Федорівна грала Олену. Величезний успіх був!..

А ця фотографія... У Миколаєві тоді завалювався російський театр. Його закрили і набирали нову трупу. Коли я приїхав до Миколаєва, то забрав із собою артистів з театру Франка та театру Шевченка й курс харківського інституту. На ньому були Саша Ганноченко й Світлана Золотько. Новий сезон у Миколаєві, закритому місті на той час, у російському театрі розпочався цією виставою. Це найкраща робота мого життя. Оформлення геніальне було художників Коваленко та Кривошеїної. Я багато працював з Валенькою Кривошеїною. І в Харкові, Миколаєві, де незвичайний був перший секретар Васляєв. Вирізнявся з-поміж усіх мені відомих секретарів культурою та освіченістю. Місто цікаве, і вистави я ставив цікаві. Але вийшла банальна чиновницька історія, про яку і розповідати не хочеться. Створювали театр з моєю умовою, що він матиме вищу категорію, з оплатою акторської праці, як у Франка чи у Шевченка. Це мало бути затверджене у Москві, адже республіканські органи підпорядковувались союзним. Чи то через забудькуватість наших відповідальних осіб, чи через невміння, чи ще чогось, але вищу категорію у Москві не затвердили. Через два роки, відколи почали працювати у Миколаєві, приїхала комісія зі столиці СРСР, і фінансування припинили. Ми роз’їхалися... Паша Морозенко поїхав у Ростов, Івченко та Попова повернулись до Харкова, ми до Києва. Жаль!.. Були такі талановиті актори, такі вистави, таке ставлення до нас особливе!... Театр закрили, а голову облвиконкому зняли з роботи. Це жах!..

Приїхали до Києва, де тоді створювали нову «верхівку» театру ім.Франка. Зі Львова покликали Данченка та Ступку, і я ж повернувся з Миколаєва. Тоді ж забрав Івченка з Харкова, що свого часу закінчив там студію. Він мій учень 17 років. І жив у нас, і вчився, і ... усе на світі. Рідним був...

У Миколаєві я ставив Островського. Олена Федорівна моя геніальною була Кручиніною, Івченко грав Шмагу. Його минулий успіх у ленінградському БДТ...

Він сам зізнавався, що грав миколаївського Шмагу у ленінградській постановці за Сухово-Кобиліним. Знаєш, дійсно була надзвичайна роль. Ми її робили так: Шмага — нереалізований трагік, а не комік. У виставі на піраміді зі стільців він читав монологи Генріха. Потім завалювався з усіма цими віденськими стільцями... Івченко дуже хороший артист. У «Благочестивій Марті» геніально грав Урбіну-розвалюху. Він чудовий характерний актор, комедійний.

До речі, дивився вчора старий фільм «Діти сонця» зі Смоктуновським. Ох, як Ступка зіграв у фільмі! Великий актор. Я нещодавно бачив його у ролі Толстого. Чудово грає! А як же грав у моїй виставі «Дикий Ангел»! Отримав тоді лауреатство. Івченко грав Ангела, а Ступка — Маляра. Геніальне виконання ролей було!..

Знаєш, я поставив близько 200 вистав. Не більше 10 з них увійшли особливо у моє життя. Три вистави стали довголітніми з величезним постійним успіхом. Я не можу сказати, що на інші мої вистави не ходили, навпаки, я був касовим режисером. Але три — приголомшливі. Перш за все, у Саратові «Лодочница» Погодіна, де глядачі, як паломники, ходили на кожну виставу. Другий — «Не називаючи прізвищ» у Харкові, потім у Києві. От цей — з кінною міліцією, без розмов, зі справжніми аншлагами. Справа навіть не в художності, сміливості, чудових акторах. Ми вперше заговорили про державних чиновників критично... Бувало, сядеш в автобус, незнайомі люди підходять, руку тиснуть...

Потім Хрущов все ж зняв виставу з репертуару. У Києві вона пройшла разів з 370, у Харкові 400. Нас нагородили за неї державною премією, але ми не отримали нічого через те, що це була остання вистава, яка вийшла за життя Сталіна.

Зрештою, «Моя професія — сеньйор з вищого світу»... Ти ж знаєш, біля метро поблизу театру Франка вже просили зайвий квиточок. Весь час, поки він ставився, це десь 700 разів. Івченко зіграв тільки 100 вистав. Більшість ішли з С.Олексенком. А потім виставу я зняв сам. Вже працював у Молодіжному, прийшов якось на «Сеньйора», і мені стало соромно. Деякі актори вже вмерли... Нових повводили погано. А «Сеньйор» став значущим у долі багатьох акторів.

Перш за все про саму п’єсу. Після постановки у Вільнюсі я захворів. Міністр культури України турботливо надіслав грошей і запропонував роботу на вибір у трьох театрах. Я вибрав Заньковецької у Львові, навіть привезли ключі від квартири. Якраз працював з Корнійчуком над «Розплатою», яку він, на моє прохання, переробляв зі своєї ж «Мрії». Я поставив у Талліні з успіхом його «Сторінки щоденника». Корнійчук запропонував поставити ще щось. Я й сказав, що є «Мрія», яку колись збирався ставити після війни в Ярославлі, але її заборонив куратор мистецтва Ворошилов. Ми подружились, часто спілкувалися, приїхали до Корнійчука якось у Кончу, де він відпочивав, і він розповів, що в Угорщині дивився виставу італійських драматургів, «драмодєлов», як він називав. П’єса надзвичайно сподобалась, і Корнійчук вирішив перекласти її українською. Я бачив у нього на столі розпочатий переклад. Далі якось випало мені це з пам’яті. А через багато років у театрі Франка, коли почали працювати Данченко, Ступка, Івченко і я, коли з’явилися цікаві вистави й глядач пішов в оновлений театр, виявилось, що в Олі Кусенко немає хорошої ролі. Не пам’ятаю яким чином, п’єса потрапила до нас, здається, у російському варіанті, перекладав її Толя Гримич. Прочитали, Данченко порадив брати до постановки. А ми з Оленькою дружили. Між нами була цілковита довіра в тонкому зв’язку режисер — артистка у створенні вистави. І почали репетирувати «Сеньйора».

Який успіх мала вистава — пам’ятають у Києві. Я ходив знаменитим і щасливим від любові глядачів. У цей же час Данченко поставив «Украдене щастя», «Дядю Ваню». Я —«Безталанну». Театр мав відмінний репертуар і геніальні акторські роботи. Міністр культури Безклубенко запропонував перенести сценічну версію франківців до Харкова, у мій рідний театр ім. Шевченка. Вистава й там ішла з величезним успіхом. Художником постановки був Я.Нірод. Музику добирав я, під неї тоді передавали прогноз погоди. Танці поставив Каменькович — геніальний балетмейстер для драматичних театрів. Коли він прийшов у театр Франка, з ним я наново поставив танці в «Благочестивій Марті». Сценічний рух — заслужений майстер спорту Оцупко.

Ось дивись, афіша сотої вистави. Останньої, до речі, з Івченком. Папагатто — народний артист УРСР (отримав звання за виконання ролі Ангела) В.Івченко. Плотникова добре грала Валерію. Цікаво, що у Харкові у цій же ролі була артистка Платонова. Я їх міняв, почергово вони грали то у Києві, то у Харкові. Причому у Києві вважалося, що Платонова грає краще, а у Харкові — наша Плотникова. Фйорелла — Аркушенко зі Львова, для неї ця робота була дебютом. Роберто — Абазопуло й Бенюк. А як Бенюк чудово грав у «Марті»! Він прийшов у Франка з ТЮГу. Дуже вдало дебютував у ролі юнги в спільній постановці Данченка й Івченка за п’єсою Корнійчука «Загибель ескадри». Спершу хлопчиків грав. Для мене він не комік, у нього була значна роль у «Марті». Якби я не пішов з театру Франка, то поставив би на Бенюка «Короля Ліра». Я абсолютно в нього закоханий як в актора, але трагічного, не коміка. Якою чудовою дитиною він був! До нього у театр приходили дві маленькі доньки, я з ними грався, пригощав цукерками. Репетирую «Марту» й граюся з ними, вони бігають за мною по залі... Потім Бенюк зіграв у моїй постановці улюбленого автора Сінга «Герої Заходу». Це була надзвичайна роль!.. А в моєму «Трибуналі» Макайонка неперевершено виконав роль Колобка. Діапазон Бенюка дуже широкий!

Матильда — заслужена артистка М.Герасименко та народна артистка О.Кусенко. Оленька грала надзвичайно! Сама в енциклопедії назвала Матильду однією з головних своїх ролей у житті. Антоніо — Хостікоєв, це була друга його велика роль у театрі Франка. Перша — у моїй «Вассі Желєзновій», де він чудово зіграв Пятьоркіна. Дуже хороший був Хостікоєв, темперамент збігався з італій-ським. Потім він чудово зіграв Філіппо у моїй «Благочестивій Марті», що вийшла через три роки. Талановитий, з хорошою акторською фактурою.

Вітторіо гарно грав Бондарчук. Белутто — геніальна робота С.Олексенка, перша його характерна роль. Ще її виконували Пєтухов та Бенюк. Дідусь — Воробей. Графиня — Тимошевська, Барон — Крамар, Ілона — заслужена артистка Гіляровська. Нікколо — Шкребтієнко, Раймондо — О.Биструшкін та Л.Задніпровський, що теж дебютував у невеличкій ролі в моїй «Вассі». Пєтухов здорово грав роль цього, пам’ятаєш, привида? Це афіша 100-ї вистави, у п’ятницю, 12 серпня, 1983 року. Івченко вже приїжджав грати з Ленінграда.

— А де Товстоногов побачив Івченка?

— Товстоногов знав мене. Колись ми, група молодих режисерів, разом починали. На всесоюзному театральному огляді я отримав першу премію, Товстоногов — третю; він працював у пересувному театрі Москви, я — у саратовському республіканському. Коли Товстоногов відпочивав у Кончі, то приходив на вистави до франківців. Там він і побачив Івченка...

— А це що?

— Афіша 250-го «Сеньйора». Який успіх вистава мала на гастролях у Москві! До речі, московська постановка провалилася... Художниця Яблонська якось прийшла до нас після вистави: «Я побувала сьогодні у справжній Італії! Дякую». Вона кожного року, до речі, відпочивала там... Ось так. Всю виставу глядачі сміялись до істерик, а потім плакали... Фінал я поставив несподіваним. Вийшла не просто комедія, а трагікомедія....

Тоді куратором мистецтва був Ващенко. Він знав мене, бо раніше був секретарем Харківського обкому і симпатизував мені. Ніколи не замовляв квиток, а купував, як усі. У театрі Франка були й супротивники «Сеньйора», кому не давав спокою успіх вистави. Люди ж різні бувають... Прийшов якось Ващенко на «Сеньйора», подивився перший акт, зайшов в антракті: «Ну що це? Оглоблін дійшов до того, що сечу в горшку виносять на сцену...» Вистава ж починалася, ти пам’ятаєш, з цього горшка, який зносили з верхньої кімнати... І це було без надлишкового натуралізму, звичайна побутова сцена за п’єсою. Так от, після слів Ващенка мої противники, що були того ж вечора на виставі, радісно очікували на закриття. Я розумів: цілком можливо — сьогодні останній «Сеньйор». У мене за все життя закрили 26 вистав. Та Бог з ним...

Після вистави раптом розшукують мене, кличуть до директорського кабінету у театрі. Заходжу. Сидять заввідділом, секретар з пропаганди, Данченко, драматурги. Пауза... Ващенко підводиться, йде до мене: «Адже я будь-чого чекав. Але такого від вас, Володимире Миколайовичу, не чекав. Мій дорогий!» Розцілував мене. «Усе, починаючи з горшка, здорово!» Боже, що сталося з противниками вистави, які сиділи у кабінеті! А Ващенко повернувся до усіх: «Признавайтесь, хто підняв цей бум проти вистави?» Та до своїх чиновників: «Це ваша робота? Це що ж таке!» Потім до драматургів: «От так писати потрібно! Тоді буде глядач ходити на постановки ваших творів!»

І пішов франківський «Сеньйор» далі спокійно й з величезним успіхом. До речі, коли ми були на гастролях у Тбілісі, вийшов телефільм за п’єсою. Зрозуміло, що нас порівнювали. Називали фільм жахливим порівняно з виставою театру Франка. Через кожні 25 вистав я збирав репетицію, адже комедію треба тримати. Поки цим займався, вистава мала рівень. Дуже обережно я вводив, після від’їзду Івченка, Степана Олексенка на роль. Перші вистави з ним зіграли у театрах під Києвом, пробуючи таким чином. Степан працював по-своєму цікаво.

На чотири вистави: «Дикий Ангел», «Благочестива Марта» і «Моя професія — сеньйор з вищого світу» та Данченків «Візит старої дами» за Дюрренманттом були колосальні аншлаги, на які глядач потрапляв з величезними труднощами. Квитків постійно не вистачало. Ще йшла у моїй режисурі «Безталанна», але вона швидко зійшла зі сцени — обидві виконавиці завагітніли.

Лариса Хоролець... Хороша актриса. Дуже розумна й мисляча. Принципово не приймала артисток, що старіють, але не йдуть з театру. Пам’ятаю, сказав їй: «Марту будемо грати». А вона: «О! Яка я щаслива!» І раптом: «А я не стара для цієї ролі?» Марті у виставі мало бути років 17. Хорошою Лариса була артисткою...

— Якби вас зараз покликали викладати у театральному? Пішли б?

— Ніколи! Ти що... Коли мені дали державну премію, Харків запрошував викладати. Я почитав програму навчання і сказав: «Дайте мені можливість викладати без ваших втручань і програм. Як я вважатиму за потрібне». Мені у відповідь: «Ні, без програми не можна». Потім аналогічна ситуація була у Києві. А зараз я просто дуже стомлююсь. Вчора провів 2-годинну репетицію «Весілля Кречинського» у театрі «Дах», дуже стомився. Грають у мене артисти, яких я виховував 5 років. Грошей вони не отримують, і квитки до театру безкоштовні. Порожніх місць на виставах не буває. Завагітніли дві артистки з моїх вистав у «Дасі», всі мої постановки зняли тимчасово. А на останніх «Вассах» глядачі вставали, аплодували дуже довго... Приємно... Зараз ставлю у «Дасі» останню виставу, більше не хочу... Стомлююсь дуже... Керівник «Даху» Влад Троїцький, що практично утримує театр, безмежно закоханий у Його Величність Театр. Тому мені там цікаво, бо всі вони працюють за покликом душі. Я думаю, що за такими театрами майбутнє.

А мій «Сеньйор» — момент величезного щастя у житті! Оленька Кусенко — геніальна артистка. Коли я з’явився у Києві, ми здружилися з нею та її чоловіком, знаменитим Тарапунькою. У мене наче був ще один рідний дім, увесь вільний час у них... За три дні до смерті Оля зателефонувала мені, спитала, чи не принесли стипендію, бо їй не несуть... Вона погано себе почувала... Їй би зараз було 84 роки. Ми поговорили... Жила вона одна... Заснула й не прокинулась. Майже два дні лежала мертва у своїй квартирі... Оля Кусенко була б геніальною артисткою століття. Її дуже любили глядачі, завжди чудово приймали. Але Оленька — артистка, яка не зіграла того, що могла б і повинна була грати. Вона артистка шекспірівських п’єс...

Довго мовчимо. Володимир Миколайович, наче повертаючись з вісімдесятих славних у наше сіреньке виживання початку нового століття, лагідно посміхаючись, дивиться на мене. Й раптом:

— Тобі грати треба! А ти — радіо, статті... Кореспондентка... (Сміється). Ходім горілочки вип’єм. Не набреши в статті, а то знаю я вас...

— Отже, театральні інститути не потрібні?

— Ніколи. Артисти мають вчитися при театрі. Як до революції. Практика — життя артиста... Танько! Їздили ж оце із сином моїми місцями. Куп’янка, Харків. Ти пам’ятаєш з моєї книжки про садок, що батько садив? Так от! Одна яблуня й зараз ЖИВА!


Корисні статті для Вас:
 
Кінопродюсер в Україні2004-01-12
 
Якщо не ми, то хто?2004-01-12
 
Навчання для незалежних продюсерів2004-01-12
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#6

                        © copyright 2019