Марія Тетерюк Перейти до переліку статей номеру 2015:#1
Притча про святість


«Брати. Остання сповідь» за романом Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед». Автор сценарію і режисер Вікторія Трофименко. Оператор Ярослав Пілунський. У ролях: Наталія Половинка, Роман Луцький, Віктор Демерташ, Микола Береза, Олег Мосійчук, Вероніка Шостак, Орест Ягиш

Українська прем’єра повнометражного дебюту Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь» відбулася в останній день жовтня в рамках міжнародного конкурсу кінофестивалю «Молодість». Екранізація роману шведського письменника Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед» до того вже побувала на кількох престижних фестивалях, зокрема, отримала приз російських кінокритиків та нагороду за кращу жіночу роль на Московському МКФ. Міжнародне журі «Молодості», головою якого цього року була французька акторка Флоранс Дараль, фільм Вікторії Трофименко ніяк не відзначило. Втім, на тлі інших стрічок конкурсної програми його вирізнила неабияка увага глядачів: квитки на «Братів» розкупили заздалегідь, на прем’єру складно було потрапити навіть пресі.

Перекладаючи мовою кіно роман Торґні Ліндґрена, Вікторія Трофименко максимально зберегла багатозначність оригінального твору. Сюжети Ліндґрена, якого на батьківщині цінують як неперевершеного оповідача, часто базуються на біблійних та міфологічних першоджерелах і містять декілька рівнів інтерпретації. «Джмелиний мед» не виняток – у ньому проста і доступна історія розкриває глибокі приховані смисли: ворожнеча між двома братами на відлюдному гірському хуторі алегорично зображає розділеність людської душі, а лінія письменниці, яка допомагає братам знайти спокій, може бути прочитана як притча про досягнення святості.

Вікторія Трофименко, для якої «Брати» є не лише режисерським, а й сценарним дебютом, перенесла дію роману Ліндґрена в українські Карпати, але сюжет лишила практично без змін. Конфлікт між гуцулами Войтком і Станіславом тягнеться з незапам’ятних часів. Попри люту ненависть і полярність характерів, яка виявляється у всьому, від зовнішнього вигляду до гастрономічних вподобань, вони парадоксальним чином прожили одне життя на двох. Увесь вік безуспішно ділили матір, дружину, сина, навіть кота. На піку останнього змагання за те, хто довше проживе, старих і невиліковно хворих братів застає заїжджа письменниця, яка читає лекцію про святих у місцевій церкві. Вона випадково потрапляє на ночівлю до Войтка, застрягає в горах через снігопад і залишається з братами на цілу зиму. Намагаючись з’ясувати причини конфлікту, письменниця, імені якої ми так і не дізнаємося, поступово складає уривки спогадів братів в цілісну історію. Паралельно вона пише книгу про Христофора, святого, про якого існує величезна кількість легенд. За однією з них, Христофор одного разу ніс Ісуса в подобі маленької дитини через річку і впав, не витримавши ваги всіх гріхів людства. Поступово стає зрозуміло, що письменниця свідомо чи несвідомо наслідує життя святого Христофора, піклуючись про братів так само, як той піклувався про прокажених. Аналогія стає очевидною, коли вона переносить померлого Войтка до будинку Станіслава і відчуває, що його висохле тіло стало неймовірно важким.

Оскільки життя мешканців гір у різних країнах має спільні риси: міцно зроблені «на віки» речі, невибагливість, існування ніби поза часом, – гірський хутір з північної Швеції, змальований в «Джмелиному меді», органічно вписався в карпатські краєвиди. Глибокі, жорсткі і пристрасні характери однаково могли сформуватися і в Скандинавії, і в Карпатах, і в будь-якому далекому від цивілізації закутку, де люди навчаються в природи непохитної впертості та щирості. Режисерка уважно відтворила концептуально важливу для роману матеріальну фактуру тіл героїв та речей, що їх оточують. Камера Ярослава Пілунського, якому став у нагоді досвід роботи над документальними телефільмами, любовно оглядає посуд, наїдки, якими запаслися брати, старі, напівзруйновані хати, тісто, яке замішують на хліб. Додано і деякі локальні українські риси, зокрема ґеґ із салом, гумор якого навряд чи зрозуміють в інших країнах. У фільмі звучить гуцульська говірка, аналогічна «північному діалекту» в романі, який для письменниці, що приїхала з півдня, звучить як мова чужої країни.

Акторів для стрічки режисерка шукала протягом трьох місяців, переважно по різних західноукраїнських театрах. Вона добрала представників різних генерацій: і багатообіцяючих початківців, і досвідчених професіоналів, які до найменших дрібниць схожі на персонажів роману Ліндґрена. Вероніка Шостак (Ївга) під час кастингу навчалася на першому курсі театрального відділення Львівського університету. На зйомках їй якраз виповнилося сімнадцять. Попри відсутність досвіду, молода актриса виявила надзвичайну пластичність: змогла зіграти і наївну молоду дівчину, і вбиту горем матір, і ввійти в суворий, моторошний образ самогубці, що зрікається життя. Олег Мосійчук (старий Войтко) та Віктор Демерташ (старий Станіслав) – актори з чималим досвідом. Мосійчук – головний режисер Тернопільського обласного театру ім. Шевченка, Демерташ – досвідчений театральний та кіноактор. Їм вдалося переконливо показати старих, що наче дві половини однієї особистості, поміщені злою долею в тілах двох різних людей, – черствого, сухого, наче корінь, Войтка, який навіть умерти прагне навстоячки, як дерево, і м’якого, безформного Станіслава. Роль письменниці виконала відома театральна акторка Наталія Половинка. Вона не просто показала, а прожила перед камерою внутрішній спокій, відстороненість, прийняття світу, притаманні її героїні.

Оскільки над сценарієм Трофименко працювала сама, без участі письменника, деякі акценти в «Брати. Остання сповідь» зміщено. Центральне питання роману збережено у фільмі: чи можлива святість в умовах відсутності Бога? В парадоксальній формі його висловлює письменниця на початку знайомства з Войтком: «Як Бог міг послати мене, коли його немає?». В романі Ліндґрен намагається відокремити святість від релігійного дискурсу і в образі письменниці змалювати такий тип святої, який міг би існувати безвідносно до існування Бога. Окрім «жадібної уваги до життя, майже хворобливо загостреного слуху і настороженості», святим в універсумі «Джмелиного меду» притаманне відтворення, наслідування чогось зовнішнього, з чим вони відчувають спорідненість, намагаючись його пізнати та відтворити. Письменниця виявляє таку спорідненість із героєм своєї книги, святим Христофором, але вона далека як від самозреченого служіння Богу, так і від любові до людей. Вона залишається незворушною спостерігачкою, що діє під впливом не емоцій, а наче якогось фатуму. Інтерпретація образу письменниці у Вікторії Трофименко більш мелодраматична і ближча до канонічних християнських уявлень про святість як самопожертву з любові. Письменниця в «Братах» стає авторкою вже не художньої, а релігійної літератури. Вона щиро переймається Войтком і Станіславом, намагається їх помирити із співчуття та жалю. На перший план виступає її спорідненість з Ївгою, померлою дружиною Станіслава, аналогія із святим Христофором стає другорядною. Так і не наздогнавши Христофора в нічному маренні, письменниця у фіналі ідентифікується саме з Ївгою і називається її іменем. Це дещо спрощує сюжет, зводить його до історії про те, як два чоловіки не поділили жінку і сина, хоча й поміщену в дещо нетипові, напівфантастичні обставини.

Головним недоліком фільму «Брати. Остання сповідь» є слабка драматургія. Глядачам, які не читали «Джмелиний мед», іноді може бракувати причинно-наслідкових зв’язків у історії. Слабкість психологічних мотивацій – концептуальний елемент роману, необхідний, щоби вказати на специфічний спосіб існування, «одержимість» святих. У фільмі філософська проблематика залишається нерозгаданим підтекстом, бо бракує внутрішніх монологів та думок персонажів, у яких вона розкривається. Окрім того, деякі сцени дуже змазані, втрачено симетрію епізодів. Та загалом «Брати» – послідовна, вдумлива і творча екранізація непересічного роману, хоча й малозрозуміла як самостійний кінотвір. У кожному разі, на тлі тем українського кіно, що продовжує коливатися між історичними трагедіями та соціальними проблемами сучасності, філософська притча є серйозною та обнадійливою заявкою, тим більше для дебютантки. Поза сумнівом, Вікторія Трофименко ще здивує нас у майбутньому.


Корисні статті для Вас:
 
«Поводир»: вигадані пригоди на тлі реальних смертей2004-02-11
 
Комунікативна антиутопія2004-02-11
 
«Майдан» Сергія Лозниці: анатомія масового протесту2014-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2015:#1

                        © copyright 2019