Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2003:#5
Микола Мерзлікін: «Таємниця, яку хочеш розгадати»
 
Микола Мерзлікін
  Микола Мерзлікін  
 


Студенти Миколи Мерзлікіна (Київський ДІТМ ім. Карпенка-Карого) підготували виставу «І мертвим, і живим...», яку з успіхом показали у Державному музеї Тараса Шевченка. Цей факт мене зацікавив, на що Микола Іванович відразу відгукнувся: «Ми її покажемо в нашій аудиторії, приходьте». Редакція «Кіно-Театру» прийшла на перегляд у повному складі. Ніхто не пожалкував, навпаки, студентська вистава схвилювала. Ми дивилися роботу майбутніх режисерів, і розуміли, що ця професія, безперечно, наклала свій відбиток, насамперед у відповідальності перед словом, у прагненні осмислити складний твір. До речі, не менш скрупульозним у роботі зі словом виявився спектакль тих же студентів, що його поставив Віталій Савчук за комедією Миколи Куліша «Мина Мазайло». Він також справив враження не менш актуального, зачепив за живе.

Розмова з Миколою Мерзлікіним не обмежилась студентськими виставами, хоча раз по раз до них поверталася. Говорили про сьогоднішню ситуацію довкола геніального поета. Розмова переривалася Шевченковими поезіями — Микола Іванович читав їх чудово! Це ніби освячувало спілкування з Поетом, чиє велике ім’я згадувалось не всує, а з серцем, відкритим до його слова... Сьогодні немало пишуть про Шевченка, усі вважають себе знавцями. Немов змагання якесь — хто більше навергає нісенітниць довкола нього, хто більше про себе, дорогого, при цій нагоді розкаже. Мене, зокрема, насмішило, як одна «інтелектуалка» скаржилась у пресі з приводу того, що українцям і тут не поталанило, адже їм треба любити Шевченка. Господи, невже таке убоге «одкровення» також потребує розголошення на весь світ? Втім, чого дивуватися: сьогодні кожен, не маючи що сказати по суті, прагне публічного вислову. А ще прагне навіть з цього мати зиск, думаючи, що світові такого штибу судження важливі.

— Миколо Івановичу, не так часто театри звертаються до Шевченкових творів, а жаль, бо сьогодні, як і в усі часи, в його поезії можна знайти багато відповідей на болючі питання, зрештою, про нас самих...

— Не знаю, звертаються чи ні. Думаю, що радити комусь звертатися я не маю права, але переконаний в тому, що якби хтось звертався задля пізнання, то можна було б для себе відкрити багато. Навіть упередженим. Це однаково, що підходиш до таємниці, яку хочеться розгадати. До речі, упереджених і до Шевченка, і до української літератури, і до українського взагалі немало.

— А як ви відкривали для себе Шевченка?

— Це було ще в школі. Вчився я в Києві, в російській школі, а вчитель української, Іван Данилович Болтівець, був яскравою особистістю. Маленький чоловік з високим чолом. До школи приходив секунда в секунду, ніколи не спізнювався. Так само пунктуальний був і мій педагог в інституті Михайло Полієвктович Верхацький — мені таланило на учителів. Так от, Іван Данилович мене до Шевченка і долучив. І не тільки мене. Я не знаю, як він це робив. Ми, школярі, називали його Данилом. Якось читав він нам «Захара Беркута» і на словах «князь Данило» весь клас — в регіт. Він також сміявся з нами... Так, як він читав Шевченка, ніхто не читав. Його читання відрізнялося від акторського (вони все-таки щось додають, емоції, наприклад). Він математично точний — це словесна точність, тому що за цими словами було дуже багато. І це захоплювало. Бо як часто бездарне читання, особливо в школі, перед учнями, може на все життя зіпсувати враження від поезії! Ось, наприклад, відома річ «І золотої, й дорогої...». Після слів «Така печаль оступить душу, аж заплачу...») справді плачуть — такі нещасні українці-малороси. Але ж недаремно кажуть: Шевченко-бунтар, він таки бунтар. Революціонер — я цього слова не люблю, не знаю що це таке. Бунтар — це зрозуміло: нікому спокою не давав. Ніжний, мудрий, земний (тобто вкорінений у землю – «загруз я по серце у землю в'язку — вона мене цупко трима», як писав Василь Симоненко). Тому я подумав — він міг вести діалог з тими самими паничами. Вести на рівних. Хто знає, може, мені театр допомагає. Безумовно, читати я навчився в інституті, опанував техніку мови. Віра Мусіївна Омельченко, викладач сценічної мови, коли слухала, як я читав «Утоплену», ридала. Вона була згодна зі мною.

Мені доводиться викладати не тільки у майбутніх акторів чи режисерів, а й в учителів — на їхніх курсах підвищення кваліфікації. Я казав учителям: спробуйте, коли читаєте Шевченка, уявити те, що читаєте, розкрити те, що за кожним словом. Не тільки називати слово, а вникнути — яке бачення воно містить, які думки воно народжує. Не тільки зміст, що у фразі закладений, бо тоді виходить ілюстрування тексту. Поезія не така. Текст є текст, і він виконує свою роль. Але через текст треба прийти до такого стану, в якому перебував поет, коли він писав, коли він творив. Результат залежить від того, наскільки ми наближаємося до моделі поета. Ці міркування їх вражали: «Ми такого ніколи не чули», — говорили вони мені. (Микола Іванович читає «І золотої, й дорогої...»).

— Як шкода, що ви мало читаєте Шевченка на широку аудиторію: в концертах, на радіо, що немає касет або дисків із вашими записами.

— Це акторам треба робити.

— Ви теж актор...

— Або цей, хрестоматійний. Ні, мені слово «хрестоматійний» не подобається. (Читає фрагмент «І мертивим, і живим...). Твір, який відкриває ворота до «Марії». Взагалі, Шевченко не менш освічений поет, ніж, скажімо, Пушкін. Кажуть, Шевченко носив смушеву шапку й кожух. Ну то й що? А Лев Толстой ходив босий і в сорочці... Так, «Марія» відходить від Біблії. Цей відхід нагадує те, що Котляревський зробив із «Енеїдою». І це прекрасно, тут є той чудовий український менталітет. І зроблено колосально.

— Біблія вважається кононічним твором — від неї не можна відходити...

— Можливо. Але він замахувався на це.

– І водночас Шевченко, відійшовши від канона, олюднив героїв.

— Абсолютно. І зробив їх більш святими, ніж написано в канонах. Він ближчим став до людей. Але при цьому твір дуже складний.

Або візьмімо «Мені однаково, чи буду я жить в Україні...». Я прийшов до нього, дуже спрощуючи спочатку. Різні були фінали цього вірша. Ось я спробую, якщо вдасться. Це ж імпровізація. Тому, якби я ті речі, які читав щойно, почав спочатку, читав би вже по-іншому. Я не фіксую. Я фіксую щось інше — думку, тему.

— Очевидно, така варіативність потребує досконалого знання матеріалу?

— Так, цим матеріалом — дуже складним — треба володіти. Ось зараз ми почали писати інсценізацію «Відьми» Шевченка. Там є слова: «І в неволі познає рай, познає волю і всетворящую любов...» Чи просто ці слова збагнути? «Відьма» — це як продовження попередньої роботи, але після того, як ми її поставимо, знову повернемося до «І мертвим, і живим...». До цього твору можна все життя повертатися. Це молитва художника, громадянина, українця. Це щось святе.

— Ви своїм студентам розставляєте смислові акценти, допомагаєте розкрити твір? Молодим не просто збагнути цю поему такою мірою, як це розумієте ви.

— Ви знаєте, я не люблю конкретизувати, щоб вони мали таке сухе завдання. Якщо є потреба, наприклад, маленький відрізок опанувати, я даю їм завдання.

— Тобто ви не раціоналізуєте.

— Ні в якому разі. Раціоналізувати — має іншу назву: «дійовий інтелект». Тут же — дієво-відчуттєвий, тому що інтелект художника відрізняється від раціонального інтелекту. Я не знаю, що первинне – інтелект чи почуття. Вони можуть іти паралельно, але все-таки первинним є почуття. (Читає «Мені однаково, чи буду я жить в Україні...».) Я не думаю, що коли Шевченко наголошував, «як Україну злії люди...», то треба за сокиру хапатися. Нічого подібного. Йому не хочеться цього, йому страшно, коли Україну злії люди «її окраденую збудять», це боляче. І сказати, що йому зовсім однаково, чи згадають його, чи ні — теж не можна.

— Раз він про це говорить, то, певно, що не однаково.

— Для цього я і ставлю завдання фіналу, який має стати більш важливим. Щоб було проживання Шевченкових почуттів – і тоді буде більше сказано, ніж проста формальність. Коли вірш проживається, це вже не література, це театр. Текст просто інформує, але коли він проживається людиною, яка його читає, він оживає.

— Слухаючи, як ви читаєте, хочеться знову запитати, чи є у вас записи вашого читання?

— Немає, хоча колись на телебаченні записували, там була навчальна студія.

– І ви не пропонуєте?

— Ні. А навіщо мені пропонувати? Може, колись прочитаю.

— Думаю, це потрібно людям. Важко навіть пояснити те, яким чином вам вдається оживити Шевченкове слово...

— От ви слухали моїх студентів — ви і до цього знали «І мертвим, і живим...». Але ви слухали, немов уперше, бо вони творили. Боже, яких тільки варіантів там не було! І треба було все це зібрати. (Читає «Доле, де ти?» і сам себе зупиняє.) Я неправильно зараз це роблю. Чую, не так. Буває.

— Проживання твору, мабуть, найкраще виходить тоді, коли він відповідає стану душі читця. Слава Богу, до такого розпачу, який Шевченко вклав у цей вірш, ви не дійшли...

— Скажу так: коли я навчався в інституті, то, читаючи Шевченка, я застосовував формальні прийоми — це також мені багато дало. Ось з «Утопленої»: «Рибалочка кучерявий з усієї сили кинувсь в воду. Пливе, пливе, сиву хвилю роздирає. От-от. Доплив. Пірнув. Виринає». Читаючи цей напружений епізод, я стояв, немов кам’яний. Тоді я забавлявся, шукав. Тобто я жив Шевченком так, як англійці живуть Шекспіром. У нас же як правило: або табу — так не можна читати, або, навпаки, знімаються будь-які моральні гальма.

— Миколо Івановичу, вертаючись до теми: Шевченко в сьогоднішньому українському суспільстві — а саме вона спонукала нас до цієї розмови, — я розумію, що Шевченко не дає вам спокою. Нещодавно я прочитала сценарій «Братчики» про Шевченка і кирило-мефодіївців. В ньому є епізод, коли Дубельт звертавється до царя Миколи з пропозицією стратити Шевченка як небезпечну для суспільства особу, бо його вірші мають містичну силу. Як ви думаєте, чи українці достатньо роблять для того, щоб сьогодні творчість Шевченка жила повноцінним життям? Бо навіть офіційні Шевченківські свята профанують це ім’я, адже там кожен із поетів намагається читати аудиторії тільки свої власні вірші, зовсім забуваючи слова Шевченкові. Я ж думаю, що Шевченка ніколи не може бути забагато. Якби його більше читали, він став би у нас тим, ким мав би бути. Це вже до вас не тільки як до режисера і педагога, а й як громадянина.

— У Маяковського є загальновідома фраза «Я сєбя под Лєніним чищу». Треба, щоб багато українців чистили себе під Шевченком.

— А як практично?

— Не хочу називати прізвищ політичних діячів, які колись були немов у підпіллі, а нині вже не розбереш, хто вони такі. Ніби обстоюють українську мову, але їх більше цікавлять гроші – вони не соромляться вихвалятися в пресі, в якого рангу готелях зупинялися, скільки в номері було туалетів і т. ін. Як вони після цього можуть виходити на сцену? Не завадило б їм почути слово Шевченка. Життя ж не вічне, зрештою. Якщо хочеш залишитися сам собою, подивися, як цей чоловік робив, вникни, що це таке. Шевченко відгукнеться моментально.

Мої студенти — не знаю, скільки вони ще «терпітимуть» Тараса Григоровича (його я нав’язав їм). Але над цим геніальним твором вони працювали захоплено. І самостійно, я не втручався. Тільки порадив пошити сорочки — вони відгукнулись, самі власними руками готували ці білі сорочки, які вдягали на голе тіло. Це дуже цінно, коли матеріальне пов’язане з духовним. Тоді матеріальне також духовним стає. Біда, коли учителі української літератури цього не розуміють і викладають у школах Шевченка формально...

— Як тут не згадати вашого вчителя. І ще раз переконатися, що талант педагога не менш цінний за інші таланти, якими наділяє Бог людину.

— Я йому дуже вдячний. І своїм студентам про нього розповідав. І про байдужих учителів також говорив. Студентам я не читав Шевченка, я розповідав ось такі речі.

— Це зайвий раз підтверджує, що ваші виступи перед широкою аудиторією потрібні.

— У мене не те що зневіра...

–Чудово вас розумію. Я дотримуюсь думки, що вступати в полеміку з людьми, яких не поважаєш, немає сенсу. Їм треба протиставляти щось конструктивне, творче, потужне. Боротьба за Шевченка точиться. Тому ви разом із своїми вихованцями йдете правильним шляхом. Але могли б значно більше. Тим паче, що ви є учнем курбасівця і забезпечуєте сьогодні спадковість потужного театрального мистецтва Леся Курбаса.

Червень, 2003


Корисні статті для Вас:
 
Сергій Маслобойщиков: «Зіткнення гри з прагматичною стратегією»2003-07-20
 
Сергій Буковський: Треба думати про глядача2003-04-18
 
Володимир Оглоблін: «Режисурою займатися не збирався»2002-12-09
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#5

                        © copyright 2018