Валерій Гайдабура Перейти до переліку статей номеру 2013:#5
"Театр мобілізував нас..."


П'ять вистав Наталі Пилипенко

Повоєнна робота за межами Батьківщини Наталі Пилипенко, славної артистки Курбасового «Березоля», була хоч і короткою, але змістовною, цілеспрямованою та за силою впливу на глядачів схожою на яскраву блискавку. Ще одна властивість, як на тих, хто знав раніше красуню Наталю: робота ця була несподіваною. Уявіть собі здібну артистку, котра не займалася режисурою і яка в найскрутніших обставинах та ще й в чужій країні виступила в цій іпостасі на такому високому регістрі звучання, що відразу змусила українську пресу Парижа говорити про себе одноголосно й схвально. Траплялись рецензенти, котрі, не знаючи, що ці героїко-романтичні полотна, яким щоразу стоячи аплодував глядачевий зал, створювала жінка, вбачали за прізвищем Н. Пилипенко... режисера чоловічої статі. Кого з історії Франції нагадує вам цей випадок жіночої несподівано могутньої сили? Так, це Жанна Д’Арк, легендарна і прекрасна у своєму Божому посланстві дівиця-воїн. Їй наснилися Божі голоси, і вона зрозуміла, що провидіння покладає на неї патріотичну місію.

Біографія Наталі Пилипенко дещо інша. Була вона не дівицею, а заміжньою жінкою літ за сорок, на той час доволі повнуватою. Здавалося, її живі чорно-циганські очі повсякчасно щось наказували людям. Вели за собою... Доля Наталі від початку життя була ясна, промениста, потім – скривавлена, зібгана дияволом комунізму. В очах і зібралася сила жіночої протидії безчестю й насильству... Видно, саме такою Жанна Д’Арк вперше стрибнула на бойового коня.

Наталя Пилипенко і Олекса Ходимчук – улюблені учні Леся Курбаса, згодом – актори його театру – були щасливими у шлюбі, в них народилася донька-красуня, яку вони нарекли романтичним, ніби з андерсенівської казки ім’ям – Діамара...

...9 листопада 1937 року Олексія Остаповича Ходимчука схопили енкаведисти і кинули до Київської в’язниці. Під тортурами в нього вирвали «зізнання» в участі в націоналістичному підпіллі. Витяг з протоколу № 135 засідання трійки при Київському Облуправлінні НКВС УРСР: «Олексій Ходимчук є активним учасником української антирадянської, націоналістичної, терористичної організації...».

Загинула ця мужняя, красива і талановита людина-патріот від кулі ката 4 січня 1938 року в підвалах катівні, тіло було зарито поблизу села Биківня біля Києва, разом із тисячами інших невинних жертв...

Наталя мусила залишити театр. Під час гастролей у Дніпропетровську на дошці довелося прочитати наказ наркомосу про своє звільнення з театру. Повернулась до Києва з дочкою. Тривожила думка, що Діма не зможе вчитись. Родини репресованих переслідували, а дітей «ворогів народу» позбавляли освіти. Але це вдалося перебороти. Та у війну під час окупації України фашисти погнали юну Діамару на примусові роботи до рейху. 1943 року мати, не роздумуючи, нічого не зважуючи, знову-таки в якомусь емоційному стрибку в прірву безвісті подалася слідом за нею. Їх розділили, але по довшій мандрівці дочка і мати зійшлися разом. Це був драматичний документально-детективний сюжет, за яким можна і сьогодні писати кіносценарій та знімати фільм. Він мав би скінчитися тим, що наші героїні перебралися до Франції і там...

Опинившись у Парижі, Наталя ніби вигукнула: «Україно! Лесе Степановичу! Тепер я – ваша Жанна Д’Арк! Я зроблю те, що й чоловікам нелегко дається – створю театр Курбасової патріотики, ми вийдемо на кін, і наша любов до Батьківщини тут, у столиці Франції, запалить серця багатьох людей!»

Ви, лицарі Руїни,

Що билися в предсмертній боротьбі,

Що прагнули заплакану отчизну

Оборонить, зміцнити й захистить.

Де ж ваші неоплакані могили...

Щоправда, в новоявленої української Жанни було не романтичне щоденне заняття: вона працювала куховаркою-бонною у багатих французів на околиці столиці. Проте, мов на коні, у вільний час мчала туди, де в центрі Парижа звучали театральні закличні сурми.

Діамара Олексіївна під час нашої зустрічі в Нью-Йорку 2005 року розповіла: «Одного вечора, коли та родина мала велике прийняття, мама сказала, що вона хвора і не зможе працювати. Саме того самого дня мала йти прем’єра “Гетьмана Дорошенка”. Коли ж господиня, де мама наймитувала, прийшла увечері провідати хвору, то побачила, що тієї не було вдома, а в її кімнаті лежали якісь дивні вбрання... То були костюми з вистав, козацькі шапки, вуса, дівочі коси тощо... Звичайно, маму після того звільнили з роботи».

Але ж яка прекрасна рецензія на виставу увінчала цей інцидент! Знаменитий редактор паризької газети «Українське слово» Олег Штуль не приховував захоплення: «Виповнена так, як ніколи на виставах в Парижі, велика заля Серкль Мілітер дала вже перше вдоволення і доказ, що зусилля не були даремні, що громадянство відчуває ідею постановки й ідею драми і вибір був щасливий. Ще більше підтвердили це оплески, що переривали репліки чи монологи дійових осіб. Дивували пишні строї, які були результатом спільного зусилля режисерки, організаторів, акторів, малярів. Правильне обсадження поодиноких ролей зробило багато: гра робила враження координованої і тому мала великий успіх. Вистава була дуже важкою пробою. Вистачено багато сил і праці. Але все це морально оплатилось і, як не поляже слава Останнього Козака, так не поляже слава виконавців і організаторів вистави, що виявили себе справжніми воїнами на полі української культури як засобу здійснення наших визвольних змагань».

Скориставшись підтримкою українських організацій, як-от Управа Української національної єдності у Франції і Товариство ім. І. Котляревського в Парижі, Н. Пилипенко поставила п’ять вистав за участю акторів, більшість яких входила до української трупи під керівництвом Євгенії Чайки та Бориса Дніпрового. Це талановиті професіонали та здібні аматори В. Діхтярів, Ю. Калинич, П. Шило, П. Маяцький, О. Домарацький, О. Кукловська, Є. Єщенко, О. Мухіна, Н. Миколенко, актриси Маяцька, Кісельдорф, Гаряча, Роговська; актори Браєр, Мазурик, Григораш, Кириленко, Щурко, Писарчук, Сіроклин, Павлівський, Цибульський, Гмиря, Гільчук, Міщенко. Слід назвати імена майстрів своєї справи – молодого композитора М. Кузана, маляра Юрія Кульчицького, піаніста Лемана.

Сама Наталя Пилипенко зіграла дві контрастні ролі – драматичної Матері-України в «Гетьмані Дорошенку» та комедійно-гротескової тьоті Моті з «Мини Мазайла». Яскраві сценічні характери великої внутрішньої сили... Преса називала виконавицю «артисткою непересічних жанрових вальорів».

Театр працював у різних приміщеннях, комфортних і пристосованих до театральних показів. Одне з них – прекрасна старовинна будівля військового клубу Серкль-Мілітер у центрі Парижа – з великою сценою і глядачевим залом.

На одне з моїх листовних запитань, який характер був у мами, пані Діма відповіла так: «Звичайно, не буденний, а складний, сильний, інакше б не змогла вона збирати під свою “опіку” стільки людей, які, як видно з вистав, слухняно приходили на репетиції, уриваючи свій вільний час відпочинку».

Людина зі слабким характером не змогла б підняти на своїх плечах стільки масових сцен у постановках, в яких поруч із драматичними акторами були задіяні й співаки українського хору під орудою пана Миколайчука.

Пафосом діяльності Наталі Пилипенко в Парижі був патріотизм – те, що заборонялося на Батьківщині радянською владою, а також світла пам’ять про творчість Леся Курбаса як художника і жертви більшовизму.

Першою постановкою стали «Гайдамаки» за Т. Шевченком з бережливо відтвореним образним режисерським вирішенням Курбаса, яке Н. Пилипенко добре знала, оскільки грала у цій легендарній Курбасовій роботі. Йшла вистава 7 січня 1950 року на сцені театрального залу Сан-П’єр.

В архіві актриси зберігається газетний відгук про постановку (на жаль, без реквізитів публікації): «”Гайдамаки”, як підкреслив у слові перед виставою поет Леонід Полтава, перекликаються з нашим часом. Ми бачили велику волю народу до боротьби, відданість його своїм проводирям, трагічні наслідки польської окупації, палаючі села, бандитські загони конфедератів, знедолену українську дівчину Оксану (талановито виконувала цю роль пані Діма, конденсуючи в образі тисячі Оксан). Бачили й відчували все гостріше те, що діється сьогодні на Україні, і відчували, як театр мобілізував нас, виривав з міленьких щоденних турбот. У третій дії, коли гайдамаки йдуть із свяченими ножами, а Гонта встає на пагорбі біля забитих синів як безжальний месник за всіх пригноблюваних – в залі спонтанно вибухали овації. Дійство на сцені оберталося в реальність. Примхою долі і на радість театральному колективові п’єсу дивилися генерал Омелянович-Павленко, один з керівників українського війська в боротьбі за волю, генерал Удовиченко та інші гості, що приїхали з Німеччини».

Неоціненним внеском режисерського хисту Н. Пилипенко стало звернення до драматургії М. Куліша, також, як і «Гайдамаки», навіяне практикою Курбаса у «Березолі». Йдеться про виставу «Мина Мазайло» та уривок із «Патетичної сонати».

Рецензент О. Жданович: «Боротьба з малоросійським дурманом – найбільшим прокляттям України залишається і сьогодні, на чужині, першорядним завданням – “Мина Мазайло” є прекрасною зброєю в цій боротьбі. Пані Пилипенко відкрила в п’єсі Куліша ще одну сторінку, якої не було в дотеперішніх постановках – з передостанньої дії вона зробила драму в драмі: гляньте, як ділиться український табір в ім’я особистих переконань в зударі з зовнішнім ворогом і програє! Одна з вічних проблем, що знаходяться в цій п’єсі».

Рецензент М. Мазурик: «Мина Мазайло у виконанні П. Маяцького є реальною постаттю наших днів. Це була комічна фігура, що викликала у глядача жаль».

І, нарешті, омріяна Л. Курбасом, але так і не здійснена ним вистава... «Уривок з “Патетичної сонати” в дійсно мистецькій постановці відомої й талановитої режисерки Курбасової школи пані Пилипенко викликав не лише щире захоплення й ентузіазм у глядачів, але й відбився голосним відгомоном на шпальтах української преси, навіть поза Францією.»

Автором ще однієї п’єси, поставленої Наталею Пилипенко, була її донька Діамара Комілевська, що прибрала собі мистецький псевдонім Діма. Це «Пересаджені квіти» – про сучасне життя у Парижі українців – утікачів від більшовизму. Тонально вона була пастельних, заспокійливих тонів, чим нагадували вірші Діми. «Пересаджені квіти» ніби зверталися до емігрантів: «Вам тут жити. Погляньте на себе, оцініть свою поведінку. Будьте гідними поваги...»

Цією п’єсою, як і наступною – «Хміль» – у Нью-Йорку зацікавився Йосип Гірняк і поставив у Театрі-Студії...

У Діми кілька поетичних збірок. Кожен із віршів (імпресіоністичних, ностальгійних, з ніжними фарбами лірики та гумору) має високий знак мистецької якості.

Мабуть, тому, що народжена восени я,

душа стрепенеться, як птах,

коли небо по-осінньому синіє

і на тлі його

водограями позолоченими

листя літа.

Стрепенеться душа, як птах, і полине

разом з вітром

у далеку казку лісів

поклонитися ще раз уклінно

осіннім

деревам

усім.

Спочатку Діма зі своїм чоловіком письменником Леонідом Полтавою та сином Романом перебралися до Нью-Йорка, згодом туди переїхала і пані Наталя. Вона радо спілкувалася із милими їй березільцями Йосипом Гірняком і Олімпією Добровольською, виступала в українських аудиторіях зі спогадами про Леся Курбаса та «Березіль», 1968 року видала книжку спогадів «Життя в театрі». Подумки не раз поверталася до тієї відради, яку переживала як режисер-новобранець, як полум’яна Жанна Д’Арк у Парижі...

Діма мешкає у Нью-Йорку. Вона прекрасна жіночністю, розумом, витривалістю характеру, гумором і добротою...

Від редакції. Запропонована увазі читачів стаття увійшла до ілюстрованої книжки доктора мистецтвознавства Валерія Гайдабури «Театр, розвіяний по світу» з авторського циклу «Українське театральне зарубіжжя», яка щойно побачила світ у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» (324 ст.). Її підзаголовок: Феномен сцени повоєнної української діаспори (Німеччина, Австрія, Франція, США, Канада, Австралія). Кожен розділ книжки присвячений українському театру в цих країнах. Крім того, є додатки: репертуар провідних театрів діаспори повоєнного періоду, література і покажчик імен. Ілюстративний супровід – сцени з вистав, фотографії та документи з архівів Української Вільної Академії Наук (УВАН), Українського музею, Наукового Товариства імені Т.Г. Шевченка у Нью-Йорку, Українського Вільного Університету в Мюнхені, а також зафіксовані на знімках зустрічі автора книжки з діячами театру української діаспори. Театр українців, розвіяних по світу, привабив В. Гайдабуру тим, що він «усупереч усім негараздам активно діяв по війні спочатку в таборах переміщених осіб на терені Австрії та Німеччини, а потім за океаном, у місцях еміграції, був потрібен українським переселенцям, даючи емоційну наснагу, підтримуючи в них національно-патріотичні почуття».


Корисні статті для Вас:
 
Людмила Чурсіна: "Чернівці - затишна архітектурна казка"2011-04-06
 
Тетяна Карпова: "Лесь Курбас мислив метафорами"2012-07-15
 
Західні дослідники про творчість Олександра Довженка2012-06-07
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#5

                        © copyright 2019