Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2003:#5
Міф про вміст львівського кошика, або Знову про ікони
 
Театр у кошику
  Лідія Данильчук у виставі Сон.
Театр у кошику
 
 


Останніми роками такі слова, як "канон", "іконостас" і "деміфологізація" - чи не головні (коли не брати до уваги політичного аспекту) асоціації з ім'ям Тараса Шевченка.

Спроби української гуманітаристики, а передусім літературознавства, перечитати та переосмислити класику, хоч і давно вийшли за суто наукові межі, до ширшого загалу дійшли тільки в спотвореному мас-медійному вигляді. І тепер для пересічного громадянина, який дивиться новини або ж читає «жовту» пресу, імена Бузини, Забужко та Грабовича (саме в такому порядку) видаються цілком рівнозначними. При цьому «смушево-шапковий» стереотип залишається непорушним, як незмінним виявляється інстинкт школярів усіх поколінь переробляти рядки «Як умру, то поховайте...».

В кожному разі, прем’єра Шевченкового «Сну», що відбулася в межах Київського міжнародного фестивалю моновистав «Відлуння», стала досить несподіваною.

Той факт, що виставу презентував львівський «Театр у кошику», інтриґував ще більше. Почати б із того, що тандем режисерки Ірини Волицької та акторки Лідії Данильчук уже став справжнім знаком якості театральних вистав. Попередні постановки (за Лесею Українкою, Франком та Стефаником) «Кошик» привозив до столиці рік тому, і за короткий час вони вже набули традиційного для україномовного середовища статусу «широко відомих у вузьких колах».

Крім того, і вибір тексту викликав цікавість, адже, за винятком «Назара Стодолі», Шевченко мало асоціюється з театром. А саркастичність і, так би мовити, «антимосковський» тон «Сну» ще до перегляду породжували в голові безліч здогадок про можливі режисерські вирішення.

Як сказала Ірина Волицька, до цієї вистави театр ішов довго (властиво, не стільки до «Сну», скільки до самого Шевченка). «Кошиківці», обравши українську класику, від початку вирішили не обмежуватися тільки драматургією («Білі мотилі, плетені ланцюги» за мотивами новел Стефаника — красномовний доказ цього). За словами режисерки, всі попередні постановки вона уявляла як поступові кроки в наближенні до Шевченка.

Тож не дивно, що вистава виявилася в певному сенсі етапною – і не лише для «Театру в кошику», а й для глядача, котрий врешті мав змогу пройти іспит на «толерантність» до нового.

Що знову (вже вкотре!) приємно вразило — це рівень прочитання тексту. Не маю на увазі, щоб саме такого Шевченка визнали «правильним». Та це й, зрештою, нікому не потрібне, адже тільки текст знає, як його інтерпретувати. Але вихід за межі буквально-наративного розуміння є справді знаковим для українського театру (принаймні щодо творів ХІХ століття режисери рідко коли долають цю «матеріальну» залежність).

«Сон» у постановці Ірини Волицької разюче актуальний — весь цей саркастично явлений Петербург із царями, «цяцями» та «блюдолизами» неминуче викликає алюзії на сучасну ситуацію. А на всі задавнені комплекси меншовартості можна відповісти однією фразою з вистави: «цур тобі, мерзенний каламарю».

Режисерка спромоглася ще більше наблизити Шевченка до сучасного глядача. Так, усім відомі солодкаві картини ідилії («Світає. Край неба палає. Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає...») читаються з відвертою іронією — десь так їх декламують на державних «вечорницях»: пафосно, з надривом і з кам’яною інтонацією в голосі на словах «а мати пшеницю на панщині жне...».

Останнє може викликати чимало суперечок, адже для самого Шевченка ця українська ідилія більш ніж серйозна. Навіть більше — в цих рядках поет витворював свій рай. Але, з другого боку, зняти «школярське» нашарування з «первісного» тексту може хіба що іронія. Тож вибір видається принаймні логічним.

Ще несподіванішим рішенням можуть здатися «відверті» російські пісні, які режисерка вводить у виставу, або ж мітла, що з’являється замість сови в ролі супутника оповідача.

Але головною принадою вистави є, зрозуміло ж, сама Лідія Данильчук. Надзвичайна пластика, феноменальна здатність до переродження, гарні вокальні дані (плюс майстерне володіння мітлою!) багато кого переконали, що це – чи не найталановитіша українська акторка. Врешті, цей творчий дует (втім, він більше нагадує цілий оркестр) настільки самодостатній і неповторний, що важко навіть описати всі ті почуття, які виникають під час перегляду.

Зараз важко щось передбачити, але цілком можливо, що вистави «Театру в кошику» спроможуться зробити з українською класикою те, чого не подужали науковці.


Корисні статті для Вас:
 
«Одержима» на львівській сцені2003-06-01
 
Живий театр у Донецьку2003-05-10
 
Про воскресеніє барокової драми2003-04-05
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#5

                        © copyright 2019