Олена Левченко Перейти до переліку статей номеру 2003:#5
Що бабуся знає про Європейський Союз?
 
Євро Союз
  Євро Союз  
 


Телетрилогія «Європа», автор сценарію і режисер Людмила Немиря, продюсер В.Приходько, оператор О.Хлівецький, студія «ПРО-ТВ», 2003), присвячена Європейському Союзу.

А й справді — що? Запитання здається смішним у реаліях сучасного українського життя. Та воно набуло несподіваної актуальності в реаліях життя наших найближчих сусідів, поляків та чехів, де рішення про вступ чи невступ до цього Союзу залежало від результатів голосування громадян. А вже реально очікуваний вступ України до Світової організації торгівлі радикально змінить життя мільйонів людей, які про ці зміни зовсім не здогадуються. Хоча, треба зауважити, існує досвід інших країн. Телетрилогія Людмили Немирі має на меті заповнити цю інформаційну прогалину. Однак засади, з яких виходить молода авторка, досить своєрідні. «Коли весь час повторюють, — каже вона, — про те, що ми йдемо до Європи, я запитую себе: що б подумали про це моя мама, бабуся? Що думають про це люди, які живуть далеко від столиць та великої політики?» Закономірно, що авторці дуже важливо й те, аби фільм був цікавий та зрозумілий якраз таким людям: фермер побачить та почує проблеми фермера, робітник — робітника, студент — студента... Щоб Європа постала у конкретних людських обличчях. Така документалістика без будь-яких заявлених творчих надзавдань, мало того, зроблена навіть всупереч естетичним канонам нашого документального кіно, досить традиційна на Заході.

Шукаючи місця такому кіно в сучасній українській документалістиці, ми мусимо звернутися до двох протилежних тенденцій, які спостерігаються мало не в усіх сферах нашого життя. З одного боку, зниження професіоналізму, з другого — руйнування стереотипів та приплив нової енергії внаслідок навали непрофесіоналів до професійних сфер. Ці процеси завжди пов’язували зі «смутними» часами, які супроводжуються підвищеною соціальною мобільністю, перерваністю традицій, що позначається на формуванні молодого покоління, руйнуванням структури традиційної комунікації автор — глядач. Однією з найбільших «білих плям» в українському просторі культурно-мистецької комунікації є документальне кіно. Доводиться визнати, що його функцію фільмувати дійсність перебирає на себе тележурналістика в тих нечастих сюжетах «з місць», які вряди-годи трапляються на екранах.

Можна казати, що незадоволені запити глядацької аудиторії породжують творчу енергію в самій аудиторії або в тій частині творчої інтелігенції, яка має журналістський темперамент і запити цієї аудиторії відчуває. Так, Юрію Луканову вдалося здійснити своєрідний прорив у історичній тематиці («Три любові Степана Бандери»), Юрію Макарову – «розчаклувати» певні зони у біографіі Тараса Шевченка тощо. Зрештою, на Заході, до якого ми прямуємо, телебачення вже давно об`єднало документальне кіно та тележурналістику під єдиною назвою «телепрограми».

Людмила Немиря свій другий телепроект реалізувала великою мірою завдяки вдалому просуванню першого фільму про справи Донбасу. Телетрилогія збудована концептуально і присвячена трьом країнам: Англії, що вже давно живе в Європейському Союзі, Польщі, яка на час фільмування була на порозі вступу, та Україні, де політики лише твердять про наш європейський вибір.

У фільмі про Англію нема лондонців, у фільмі про Польщу говорять фермери з глибинки. Метою картини було порівняти думки політиків та звичайних людей, тих самих, що живуть далеко від столиць. Адже у реальному житті ці думки не перетинаються. Фільм розмежовує навіть життєві завдання політичної еліти та звичайних людей. Перші думають, що робити далі, другі — як вижити в нових умовах. Хоча додаткове структурування фільмів за принципом: спочатку ідеї політичної, культурної еліти і звичайних людей щодо переваг життя в Союзі, тобто думки «за», а потім їхні ж думки «проти» — підважує це протиставлення.

Думки «за» практично в усіх країнах зосереджуються на можливостях легко пересуватися через кордони, навчатися. Те, що люди різних країн одностайно наголошують на цьому, змушує замислитися над єдністю людських прагнень до розширення кордонів як у сенсі географічному, так і духовному. Треба зазначити, що авторка, чітко окреслюючи історичний контекст, рефлексію, покликану все узагальнити, залишає саме глядачеві.

Тому справжнього проблемного сенсу кожен фільм набуває в контексті двох інших. Так, для України, як країни аграрної, надзвичайно важливою може бути та проблема, що вимальовується у зіставленні думок англійського, польського та українського фермерів. Напевно, несподіванкою стане для глядачів те, що найтривожнішими були прогнози саме англійців. У них підтримувати фермерське господарство можна лише за рахунок певних супутніх послуг — готелів, магазинів, конюшень. Молодий фермер висловлює побоювання, що його покоління може стати останнім поколінням фермерів у Англії. Тривогу в фільмі поділяє політик, який вважає, що неправильно витрачати більшу частину коштів на субсидію фермерам, котрі становлять лише три відсотки населення.

Польща на час зйомок фільму вже була членом Світової організації торгівлі, тобто відкрила свої кордони для вільного пересування товарів. Виявилося, що продукція польських фермерів не може конкурувати з продукцією країн ЄС, яка дотується. Тому, як каже фермер, виробництво молока може знизитися на 50 % . Але селянам жоден політик нічого про це не говорить. Така собі Малгожата, жінка на вулиці, занепокоєна тим, що у Польщі ціна на землю нижча, ніж у країнах Євросоюзу, тому її можуть дуже швидко скупити.

Зате, на відміну від них, сповнений оптимізму український фермер певен, що якраз фермерам у ЄС буде найкраще, а він вже сьогодні використовує французькі гербіциди та насіння. Годі казати, що і йому жоден політик не пояснив, до чого треба бути готовим у міру наближення до Європи.

Цікаво й те, що у колишніх соцкраїнах, якими є Україна і Польща, існує досить сильний страх втратити культурну ідентичність, тоді як англійці в культурному обміні бачать багато несподіваних переваг. Cвященниця англіканської церкви із захватом розповідає, що в Англії, де раніше в пабах не наливали нічого, крім пива, тепер можна вільно замовити склянку вина.

Думки українців «за» і «проти» назагал розмежовуються чіткіше. Дається взнаки досвід спілкування з Європою у статусі дешевої робочої сили та стійке психологічне відчуття відокремленості від Західного світу, в свідомості якого Україна як велика європейська держава ще не з`явилася.

Бабуся-пенсіонерка на вулиці відповіла: «Нічого не хочу від Європи. Хочу, щоб в Україні все було добре». Слова ці у сьогоднішній ситуації далеко не позбавлені сенсу. Вони, власне, перегукуються з коротким авторським резюме фільму про Україну: «А може, нам треба просто з`явитися? І не для інших, а для себе?»


Корисні статті для Вас:
 
Америка відкриває образотворчу спадщину Параджанова2003-07-20
 
Козак Мамай проти Джеймса Бонда2003-07-20
 
Cучасна Україна в американському та європейському кіно2003-06-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#5

                        © copyright 2019