Розмову вела О. Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2012:#6
Юрій Хвостенко: "Мені поталанило з учителями"


Юрій Хвостенко – актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. У 2003 році закінчив Львівський національний університет

ім. І.Франка, курс Богдана Козака. У театрі вже зіграв близько 30 ролей, серед яких чимало головних: Іван («Арт» за Я. Резою), Моцарт («Амадей» за П. Шеффером), Іван Антонов («Замшевий піджак» за С. Стратієвим), Холстомір («Історія коня» за Л. Толстим), Степан («Бояриня» за Лесею Українкою), Роберт Локампф («Троє товаришів» за Е.-М. Ремарком), Іван («Небилиці про Івана» за І. Миколайчуком), Мина Мазайло («Мина Мазайло» за М. Кулішем). Киянам Юрій Хвостенко запам’ятався яскравим, енергійним та життєствердним образом Івана з «Небилиць». Цьогоріч ми побачили його у виставі «Арт» у ролі ще одного Івана, який разом зі своїми друзями намагається зрозуміти суть мистецтва і непростих людських стосунків.

– Ви показали київській публіці виставу «Арт». Які враження від нової сцени театру ім. І. Франка, від прийому глядачів?

– Ми дуже хвилювалися, адже камерна сцена театру ім. М. Заньковецької зовсім інша: вона має вигляд квадрата, по периметру якого сидять глядачі, чоловік шістдесят. Лавки, як і сценічний простір у виставі, – білі. І в цьому обмеженому закритому просторі відбувається направду камерне спілкування, ніби посиденьки на кухні. Я вже звик до такого інтимного діалогу, тому боявся, що цей інтим, ця близька розмова, невидимі стосунки між глядачем і актором проваляться десь у діру, яка їх розділяє. Однак під час репетиції ми зорієнтувалися, як бути з новим для нас простором. А вже на самій виставі стало зрозуміло, що глядачі налаштовані на розмову, – зал був чудовим. Відчувався обмін енергіями. Такої активної реакції я ще не чув, хоча ми грали «Арт» багато, у різних містах і країнах. У Києві ж у мене було особливе дивно-позитивне відчуття.

– Коли зал уже вкотре заходився сміхом, я почула за спиною слова: чому всі сміються? І справді, адже ж про серйозні речі йдеться, персонажі чимось переймаються, нервуються, а глядачі сміються…

– Та це ж дуже добре! Все одно ми в кінці вийшли на потрібний тон і емоції. Не заборониш людині сприймати так, як вона хоче, бо тут вона вільна.

– Ви кажете, у багатьох країнах грали, а у Франції?

– А от саме у Франції ще ні! Щороку ми збираємося туди поїхати, я вже й сам якісь фестивалі в Авіньйоні підшуковував. Обіцяють, що скоро ми й там будемо. А різні країни, де ми були з «Артом», – це Румунія, Молдова, Польща.

– У виставі три зовсім різних персонажі. Як відбувався розподіл ролей? Чому ви граєте саме Івана?

– Ми взялися за роботу в цій виставі, здається, щойно після закінчення навчання. Вадим Сікорський став першим режисером, який довірив мені, Назарові Московцю та Богданові Ревкевичу такі серйозні ролі. Не знаю, чим він керувався, але тепер, уже після пройдених років, можу сказати, що він дуже вдало всіх призначив на роль. І успіх вистави – це велика заслуга режисера, особливо, коли йдеться про акторів з невеликим досвідом. Потрібно вміти все їм гарно пояснити, а ще – вміти їх розгледіти. У випадку з моєю роллю Івана в «Арті», мені здається, що це стовідсоткове попадання. І нині, вже як свідомий актор, який більше десяти років працює в театрі, я би обрав для роботи саме цього персонажа.

– Зрозуміло, що особистість актора впливає на роль, бо той пропускає її через своє сприйняття, а роль – на актора?

– Я ставлюся до цього, як до навчання: намагаюсь переймати якісь хороші риси від своїх персонажів: набиратися сміливості, бути благородним. Якщо є людські риси, які мені подобаються, то це ніби нагадування, до чого прагнути.

– В «Арті» у вас є монолог, який ви промовляєте з неймовірною швидкістю. Довго треба було тренуватися?

– Не те, щоб я дуже тренувався… Насправді це сталося експромтом: ми не знали, як грати цей монолог, і на якійсь репетиції просто швидко повторювали текст. Я швидко повторив монолог, і режисер сказав: «О, це воно!»

– З Вадимом Сікорським ви працюєте в багатьох виставах?

– Так склалося, що по суті тільки в його виставах я і граю, в інших режисерів теж, але головні ролі отримую у Сікорського. Ми якось добре зійшлися.

– Він ніби не схожий на режисера-диктатора, так?

– Справді, він не з цієї категорії режисерів, і тому мені комфортно з ним працювати. В нього якесь точне відчуття правди і русла, в якому треба рухатися, де шукати вирішення форми. Не знаю, як це йому дається. Це не той режисер, який знає все наперед, він працює в цю секунду, в цей момент, так і ми, актори, маємо існувати на сцені: тут і тепер. Він не планує, а легенько скеровує, в який бік рухатися, а далі ти маєш волю творити будь-що, єдине – не брехати. Тоді він тебе не чіпає. Вадим Іванович – радше наглядач збоку, який знає як правильно і не заважає. В цьому й кайф, бо я теж митець, теж художник, теж хочу малювати…

– Ще одна вистава, яку ви привозили до Києва, але раніше, – «Небилиці про Івана». Під час підготовки ви теж їздили в експедицію?

– Так, звичайно. Ми поїхали у Верховину до нашого колеги Василя Коржука, він звідти родом. Його сестра завідує музеєм-хатою Параджанова, там знімали «Тіні забутих предків». І це справжній осередок гірської культури. Там мешкає відомий майстер Михайло Тафійчук, який виготовляє музичні інструменти. І є ще один чоловік, який збирає інструменти і має свій музей. Ми відвідали обох, обмірковували, що могло б підійти нам для музичного оформлення. Коли приїхали до Тафійчука, він показав усе, що має, заграв, вийшла маленька дівчинка в народному строї… Ми прекрасно провели час, враження – незабутні. А оскільки в «Небилицях» у мене роль такого собі чоловіка від землі, від народу, у мене був ще один намір – я хотів власноруч зарізати барана. Навіть барана купили, мені все розказали, але поки я налаштовувався, то один наш товариш взяв і зарізав його маленьким складаним ножем (зітхає).

– Але все-таки народний дух вам вдалося передати, певну народну автентику, ігрову стихію...

– Не знаю, я грав так, як відчував, враховуючи те, що чув про Івана Миколайчука, читав, знав із розповідей Федора Стригуна чимало деяких дуже цікавих речей, про які не говорять в інтерв’ю.

– Напевно, після цієї вистави ви нерідко чули, що схожі на самого Миколайчука?

– Його дружина Марічка підійшла після вистави, подивилася на мене і сказала: «Очі, як у мого Іванка». Відверто кажучи, я трохи й косив під його образ: вуса запустив, міміку по фільмах пам’ятаю. Миколайчук існував у такому особливому жанрі, до якого належить фільм «Пропала грамота», що на нього дуже схожі за прийомами, жартами «Небилиці». Я уявляв, що мій персонаж – це сам Миколайчук.

– На прес-конференції Богдан Козак казав, що іноді його учні можуть жартома його покритикувати. Це так?

– Ми не тільки жартома, а й цілком серйозно і конкретно можемо на щось вказати. От у «Небилицях» – а Козак дуже добре чує ритми, не любить, коли затягують, – він якось наїхав на мою репліку, а оскільки жанр дозволяє, я йому й кажу: «Дядьку, чекайте, я ще не договорив!» У жартівливій формі. Мені подобається, що Богдан Миколайович може мені висловити зауваження, але вислуховує і нашу думку. Він її або прийме, або дасть відповідь і переконає у своїй правоті. Мені поталанило з учителями – з Богданом Козаком, Григорієм Шумейком, і ми досі вчимося.

– У вас є роль-візитівка, або, може, ще якась вистава, про яку я не згадала, але яку не можна оминути увагою, говорячи про Юрія Хвостенка?

– Дуже люблю ще ролі Роберта у «Трьох товаришах» та Моцарта в «Амадеї». Амадей – це моя друга після «Арту» роль, яку я зіграв у Сікорського, і саме вона, напевно, стала якоюсь мірою етапною. Вона була якоюсь навіть містичною. Під час підготовки я читав роман «Піднесене і земне» Девіда Вейса. Наприкінці роману зафіксовано час і дату смерті Моцарта, і в мене аж мурашки по шкірі забігали, коли я зрозумів, що в той момент були ті самі час і дата. І я не вигадую.

– Що ближче молодому поколінню в театрі – класика чи сучасні твори?

– Я люблю матеріал, який на часі. «Ромео і Джульєтта» завжди буде актуальним, а щось інше існує певний період і потім стає або нецікавим, або треба придумати, як зробити його цікавим. Тому я буду грати у всьому з мудрим режисером. Сучасний театр став дуже різноманітним, але єдине, що має всіх об’єднувати, як на мене, – правда існування. Я за той театр, який зацікавлює глядача, який змушує мислити, переживати, який приносить задоволення.

– А ви стежите за роботою своїх колег у Львові, може, в Києві чи інших містах?

– Так, але переважно на Західній Україні. Я часто їжджу на прем’єри в Івано-Франківськ, Тернопіль, інколи до Києва. Останнім часом дуже тішить Івано-франківський театр. Ростислав Держипільський, до речі, теж учень Богдана Козака. Ми з ними дуже гарно потоваришували, завжди буваємо на прем’єрах, можна сказати – дружимо театрами. Він має чуття на гарний матеріал, чого тільки варті вистави за Матіос. Я бачив «Солодку Дарусю» у постановці Чернівецького театру, яка мені теж сподобалася, хоча це зовсім інша вистава.

– Ви граєте в багатьох виставах?

– Чимало з них – це масовка, танці, «гості на балу». Є й декілька головних ролей, але нині чомусь не мій зірковий час. Цей рік у мене нових серйозних вистав не було, крім «Мини Мазайла». Я з цього приводу навіть був трохи засмучений. Та, може, це й на краще, адже коли постійно стрибаєш з однієї вистави в іншу, можна й загубитися, стати однаковим, що я почав за собою помічати: нічого не змінюється, Юра Хвостенко просто в іншому костюмі, грає іншого персонажа, – мені про це говорили й учителі. Втім, за цей час щось я для себе зрозумів, щось побачив… Коли я готовий приступати до роботи, мене якраз і беруть на роль; і ось я чую, що буде ще одна робота, де я, сподіваюся, теж гратиму. Знову починається процес активної праці.

– Кажете, нові ролі плануються, а які?

– Ми нині працюємо над п’єсою «Вернісаж» Вацлава Гавела, чеського політика, до його дня народження. Це камерна вистава для трьох персонажів, двоє з яких зрадили собі, але добре живуть, а третій пішов проти всіх, проти влади, і життя в нього не дуже добре склалося. Дуже цікава, ритмічна п’єса. Я за неї трохи хвилююся, не знаю, чи люди зрозуміють, бо вона частково зав’язана на політиці. Я запитав про це Сікорського, на що він відповів: ти ж розумієш? У жовтні має бути прем’єра. А щодо другої роботи, то вчора Сікорський сказав на камеру, гадаю, теж можу це озвучити: він нібито хоче ставити «Пропалу грамоту». І я маю дуже великі надії теж працювати в цьому матеріалі.

– А як з кіно у вас складається?

– Дуже хотілося б зніматися. Мрію про кіно. У Львові є режисер – Тарас Химич. Він кліпмейкер, зняв понад 40 кліпів різним українським гуртам. А тепер серйозно взявся за документальне кіно. Ми з ним уже зробили два фільми: «Золотий вересень» і «Срібна земля». Він, до речі, запропонував мені роль після того, як побачив мене в «Арті». Якщо ви подивитесь «Золотий вересень», то зрозумієте чому. Інші мої спроби поки що не були результативні: то по віку не підійшов, то епізод вирізали. А тепер я подумав: якщо кіно не йде до мене, я піду до кіно, і організував Гільдію акторів заходу. Ми створили сайт, свого роду агенцію. Хочу згуртувати всіх акторів Західної України. Вже встигли навіть декілька робіт зробити, рекламних; на жаль, кіно не пропонують поки що.

– Які ще у вас плани, мрії щодо акторства і не лише?

– Про нову машину (сміється)... Люблю подорожувати, планую поїхати в Іспанію. Захоплююся підводним полюванням, хочу скласти іспит на категорію дайвера. Хочу зніматися в кіно, хочу, щоб знімали кіно.

Вересень, 2012


Корисні статті для Вас:
 
Олександр Оверчук:"Будь-яка професія в театрі має бути гнучкою"2012-07-16
 
Юрій Ткаченко і його дорога до Святої гори...2012-10-25
 
Богдан Бенюк: "Головне - щоб у мене вірив режисер"2012-03-04
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2012:#6

                        © copyright 2019