Розмову веде Л. Бондарчук. Перейти до переліку статей номеру 2011:#2
Незбагненний жіночий порив. Валентина Ковальська про Неоліну Крюкову


У листопаді 2010-го в Національній філармонії відбувся вечір «Нілі Крюковій. До дня народження». Герой України, народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, майстер художнього слова Н. Крюкова народилася 14 листопада 1943 року в с. Попівка, що на Кіровоградщині. Закінчивши Київський театральний інститут, працювала в Полтавському музично-драматичному театрі ім. М. Гоголя, Театрі «Слово» при Спілці письменників України. З 1975-го до 2006-го – артистка Національної філармонії України, нині через важку травму хребта жінка – в інвалідному візку. Втім, Н. Крюкову пам’ятають, особливо ті, хто не раз і не два працював із нею на сцені. Зокрема народна артистка України, співачка вокального тріо «Золоті ключі» Валентина Ковальська.

– Валентино Павлівно, який твір, на ваш погляд, вдавався Неонілі Валеріївні найкраще?

– Не знаю такого твору, який був би Неонілі Крюковій не до снаги. Авторів вона відчуває серцем, душею і, сказати б, «сьомим» чуттям. Слухаючи в її виконанні, скажімо, твори Олеся Гончара, я зауважувала одну інтонацію, Бориса Олійника – зовсім іншу, Дмитра Павличка – геть новий виконавський стиль... Неоніла Крюкова особисто знайома з багатьма поетами і письменниками (зокрема й зі згаданими). Свого часу вона чимало спілкувалася з ними, адже виїжджала на концерти не тільки як актриса філармонії, а і як актриса театру «Слово», який працював при Спілці письменників. Манера виконання Неоніли Крюкової зворушувала глядача ще й тому, що актриса не з книжок, а з безпосереднього знайомства зналася на внутрішньому стані автора того твору, який читала. Наприклад, поезії Ліни Костенко (на спільних концертах Неоніла Валеріївна читала їх частенько). У них вона виказувала якусь особливу жіночу сутність, незбагненний жіночий порив, притаманний зокрема і Ліні Василівні…

– Моновиставу «Маруся Чурай» за романом у віршах Ліни Костенко Неоніла Крюкова разом із бандуристкою Галиною Менкуш наважилася виконати 1980-го. Її ви, мабуть, пам’ятаєте й досі.

– Авжеж, я запам’ятала цю моновиставу (добре, що українське радіо свого часу здійснило її запис). Гадаю, багато важить те, що авторка «Марусі Чурай» і виконавиця твору – жінки. Неоніла Крюкова, вийшовши на сцену, вміла так пройнятися долею головної героїні – Марусі (по суті, феномена тих часів, про які йдеться в романі), що рядки Ліни Костенко, оповиваючи серця і душі слухачів, нікого не залишали байдужим.

Водночас пригадую, як Неоніла Крюкова читала Павла Глазового: зі сцени промовляла звичайнісінька сільська жінка. Виконавиця делікатно всотувала гумор своєї матері (матір Неоніли Валеріївни вирізняло неабияке почуття гумору), сільських родичів. Або уривок із твору «Петрик» Дмитра Павличка (Мазепу й Петрика поет звів на полі Полтавської битви)… Актриса намагалася донести до кожної людини в залі важливість ідей єдності, братства, вкласти їх у душі слухачів, немов просила: «Забудьмо про розбрат! Працюймо заради нашого народу, борімося за свободу нашої держави». Неоніла Крюкова вміла бути переконливою. Навіть, виступаючи в школах, читаючи вірші підліткам, далеким від української поезії, літератури загалом. Привернути увагу дітей вона могла за кілька хвилин. Зачаровані словом школярі в ті миті належали тільки їй. Якось Неоніла Валеріївна розповіла, що під час виступів на майданах країни (зокрема в 2001-му, 2004-му) сподівалася побачити в юрбі й очі колишніх слухачів – учнів, які, подорослішавши, зберегли в собі зерна тих відчуттів і усвідомлень, котрі вона намагалася посіяти, адже працювала, вірячи: з часом бодай одне зернятко проросте і принесе гарний плід.

– Серед сучасних майстрів художнього слова є цікаві виконавці? Хто, на ваш погляд, може читати твори Ліни Василівни так само проникливо?

– Народна артистка України Лідія Вовкун (виконує виставу «Інкрустації» за творами Ліни Костенко в Молодому театрі. – Л. Б.) щиро визнає, що досі нікому не вдалося перевершити ту майстерність Неоніли Крюкової, якою вона пломеніла, читаючи «Марусю Чурай».

– До того ж, перервався зв’язок між поколіннями: 30-ти чи 40-річні в царині художнього слова нині не працюють.

– Може, справді, раз на сто років народжуються ті особливі люди, які вражають своїм хистом... Поза тим, думаю, що й сьогодні є актори, спроможні, не так перевершити Неонілу Крюкову, як по-іншому розкрити й донести суть «Марусі Чурай» (чи іншого славетного твору). Одначе на тих концертах і виступах, на яких я бувала останнім часом, майстрів рівня Неоніли Крюкової, перепрошую, не зустріла. Стосовно 40-річних: мабуть, вони працюють в університеті імені Карпенка-Карого і, навчаючи молодь, десь таки виступають… Утім, їх не зустрінеш ані в школах, ані серед учасників тих чи інших урядових заходів. Щоправда, й заходів нині катма... А Неоніла Крюкова систематично працювала саме в таких концертах. Нині «квітують» «корпаративи», тоді як урочистих заходів, на кшталт тих, які свого часу організовував Борис Шарварко, немає. Тепер урочисті зібрання висміюють. Я вже не кажу про те, що з телеекранів художнє слово не лунає взагалі. Анатолій Паламаренко – знаний майстер, якого телебачення ще не так давно хоча б зрідка, але згадувало, тепер читає курс «Майстерність слова» в Національній музичній академії: сучасних телевізійників ані він, ані його колеги не цікавлять. На жаль, художнє слово нині непопулярне.

– Чого не повинна дозволяти собі актриса (байдуже – на сцені вона чи поза сценою)?

– Понад усе актриса (публічна особа) повинна берегти свою гідність. А почуття гідності, властиве Неонілі Крюковій, гадаю, можна вважати взірцевим. Пригадую, як вона ділилася: «Щойно відмовилася рекламувати…». Справді, Актриса (з великої літери) мусить бути прикладом для інших і не має права опускатися до дріб’язкових справ (навіть, якщо вони обіцяють чималі гроші). У наш меркантильний час актори працюють на догоду глядачеві. І оскільки більшість глядачів не переймається справжніми культурними цінностями, сучасний актор, зрештою, не виховує, а тільки розважає їх.

– Який із спільних із Неонілою Валеріївною концертів ви назвали б найцікавішим, а який найважчим?

– Найцікавішого не назву, бо всі концерти вважаю цікавими. Втім, пригадую важкі: ті, які пов’язані з поїздками Україною (зокрема, коли люди в залі – в шубах, а ми на сцені – в концертних костюмах з легкої тканини) і під час яких слід було насамперед заволодіти увагою глядачів, а вже потім, власне, починати працювати. Зовсім окрема сторінка – тури 2004-го на підтримку Віктора Ющенка (загалом – понад сто концертів). Якось ми з Неонілою Крюковою зустрілися в Канаді (вона з Галиною Менкуш виконувала там «Марусю Чурай», а «Золоті ключі» якраз приїхали на гастролі). І завжди, коли нам потрібно було перепочити від співу, Неоніла Крюкова виходила і тішила глядачів гуморесками, а вже за мить зворушувала їхні душі серйозними поезіями, усвідомлюючи, що будь-яка людина запам’ятовує те, що її дивує.

З усієї низки наших спільних концертів не пригадую бодай одного, де ми (співачки тріо) чи Неоніла дозволили б собі виступити, як кажуть, упівсили. Щоразу, читаючи «Петрика», Неоніла Крюкова плакала, адже раз у раз налаштовувала себе на ту епоху, про яку оповідав поет, уявляла персонажів твору, зауважуючи нюанси їхніх почуттів. Тому глядачі, проймаючись переживанням актриси, не стримували сліз. Актрисі було важче, ніж нам, співачкам, бо забуте однією з нас слово пісні однаково лунало з вуст двох інших, тоді як майстер художнього слова може покладатися тільки на себе.

– Марічка Миколайчук розповіла, що її Іван познайомився з Неонілою Крюковою ще в студентські роки, а під час зйомок «На Київському напрямку» Володимира Денисенка зародилися почуття між Анатолієм Барчуком і Нілою Крюковою... За словами пані Марії, Миколайчук був «свідком» їхнього роману і вже в ті роки відчув, що Крюкова – талановита актриса і неординарна людина. З часом він пересвідчився у своїх відчуттях.

– Борис Івченко залучив у «Пропалу грамоту» й Неонілу Крюкову: під час зйомок вона «працювала» в пеклі, «спілкувалася» з дияволом… У ті роки родина Івана й Марічки Миколайчуків товаришувала з подружжям Анатолія Барчука і Неоніли Крюкової.

Грудень, 2010


Корисні статті для Вас:
 
Людмила Чурсіна: "Чернівці - затишна архітектурна казка"2011-04-06
 
Світлана Ільїнська:" У черзі на право створювати кіно"2011-03-18
 
Олег Стальчук: " Почуття повторити неможливо"2011-03-03
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#2

                        © copyright 2018