Розмову вела Анна Погрібна Перейти до переліку статей номеру 2010:#6
Світлана Ільїнська:" У черзі на право створювати кіно"


Світлана Ільїнська - український кінорежисер, сценарист. Народилася в Києві в родині кінорежисера М. С. Ільїнського. У 1983 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. У доробку режисерки ігрові («Ти хто?» 1985, к/м; «Яма» 1990; «Грішниця в масці» 1993) та документальні («Серж Лифар з Києва» 1998; «Життя в запропонованих обставинах. А.Бучма» 1998; «Semper tiro. Б.Ступка» 2002; «Великий лицедій. М.Яковченко» 2003) стрічки, а також проект повнометражного анімаційного 3D-фільму «Коли ще звірі говорили».

-Бажання стати режисером сформувалося тому, що ви народилися у «кінематографічній» родині?

-Режисерами стають завдяки певним здібностям. У мене ж тоді були деякі здібності до малювання, але не як у Пікасо, трохи грала на скрипці, але не як Моцарт, писала, але не так, як Лев Толстой. Оскільки режисура об'єднує кільканадцять професій, це і визначило вибір, до того ж я завжди була гарним організатором. Кіно тоді було дуже цікавою сферою. Нас учили, що кіно - це не лише видовище, а й мистецтво. Навколо нас були талановиті люди, створювалися цікаві фільми, а ми, натхненні цим усім, мріяли стати Фелліні чи Антоніоні.

-Після закінчення інституту знімали в об'єднанні «Дебют»?

-Так, я прийшла на кіностудію як асистент режисера і подала сценарій в обєднання «Дебют». Там мені дали гроші, і я зняла короткометражку за оповіданням Андрія Платонова «Ти хто?», де знявся Євген Євстигнєєв. Картина отримала чимало всесоюзних і міжнародних нагород, у тому числі - за режисуру МКФ «Молодість», яка давала можливість зняти повнометражний фільм.

-І ним стала «Яма»?

-З «Ямою» була непроста ситуація. Спершу я подавала сценарій за твором Андрія Платонова «Котлован». Це був кінець 1980-х, саме розпочалася перебудова. Нам сказали, що кіно має перейти на госпрозрахунок, тобто - шукайте спонсорів, які б могли дати кошти на зйомки. Мене два роки промучили в моєму обєднанні, зрештою - сценарій «Котловану» опинився на Ленфільмі, і ніхто фільм за ним так і не зняв. Тому довелося шукати спонсорів й іншу тематику. Ми тоді жартували, що «Котлован» починаємо копати з «Ями». «Яма» була комерційним проектом, що дозволяло створити непоганий фільм за непоганим твором Олександра Купріна, і, залучивши увагу аудиторії, повернути вкладені іноземними спонсорами та банком кошти. Тому й за основу сюжету взяли не історію Жені, а більш авантюрну лінію Тамари, щоб створити більше дії і пригод. Фактично ми зробили історію про те, що публічний дім у Росії зачинити неможливо, бо всі є його відвідувачами, так ми й живемо. Тому й сцена суду є алегорією, оскільки розмежувати суддів і підсудних, які є учасниками одних і тих же дій, неможливо.

-Майже в кожному фільмі ви виступаєте як співавтор сценарію. Розкажіть про роботу в цій сфері.

-В цілому я була автором сценаріїв, але це завжди викликало проблеми, тому й доводилося шукати когось, чиє прізвище можна було б поставити поряд із моїм. Мені дорікали, що режисер не може бути автором сценарію, ним має займатися професійний сценарист. На такі закиди щодо «Котловану» я відповідала, що між таким автором, як Платонов, і режисером нікого більше не треба. Все написано вже Платоновим, а режисер це бачить і відчуває, або ж ні, а проміжна ланка сценариста - зайва. Проте довелося шукати сценариста в Москві. Я знайшла потрібну людину, з якою ми обговорили сценарій, вона внесла в нього незначні правки, і я вже могла подавати його з прізвищем професійного сценариста.

-І це була не єдина проблема, повязана з «Котлваном»?

- Тоді мені ще говорили: «Ви розумієте, що «Котлован» стане вашою вершиною, і далі вже знімати нічого не варто», на що я відповідала: «Ну й нехай, дозвольте лиш це зняти». Потім сказали, що потрібно отримати дозвіл Марії Андріївни Платонової - дочки письменника. Це все довго тягнулося, поки я сама не подзвонила їй і не пояснила ситуацію. Марія Андріївна відповіла, що бачила мій дебют, він їй сподобався і вона не заперечує щодо екранізації і популяризації твору свого батька. Але це не допомогло, оскільки перед нами поставили вимогу знімати комерційне кіно.

-До речі, а чому саме Андрій Платонов?

-Література Платонова настільки глибока, близька мені і читається не лише розумом, а й на чуттєвому рівні. У нього надзвичайно багата мова, яка надихає, породжує бажання втілити її в кінообразах. Звісно, краса платонівського слова дуже складна для екранізації, але це саме той рівень літератури, з яким хочеться працювати.

-Після «Ями» ви зняли фільм «Грішниця в масці»?

-Так, але тоді вже кіно взагалі не фінансувалося. З'явився Артур Браунер - відомий продюсер у Німеччині, - який вирішив скористатися непевною ситуацією на території колишнього СРСР і втілити в життя зібрані раніше сценарії. Нам це давало ілюзію роботи, привід «зачепитися», хоч рівень матеріалу, який він нам пропонував, був десь таким, як у сучасного «мила». Окрім німецького постановника, у нашій команді працювали два американських актори і німецька актриса. Це все було новим, викликало інтерес, хоч тепер і здається смішним. Зрештою, вийшов нормальний, професійно знятий фільм, але це було зовсім не те, чому нас вчили. Нас «накачали» гелієм ідей про справжнє мистецтво, а вимоги реальної ситуації в кінематографі спустили на землю і примусили працювати над тим, що давало хоч якийсь шанс бути в професії та в кіно.

-Окрім художніх фільмів, ви маєте ще й досвід роботи в документалістиці. Чи могли б ви розповісти про цей етап?

-Ще раніше я ледве не зняла детективний серіал. Олексій Роднянський, з яким ми вчилися на паралельних курсах і підтримували дружні стосунки, запропонував мені написати сценарій до якогось телевізійного «мила». Я тоді обійшла весь книжковий ринок на Петрівці і знайшла детективи нікому ще невідомої Дар'ї Донцової. Запропонувала це на «1+1», позаяк на основі її романів можна було зробити легку детективну комедію. Мене запитали, що це за авторка, і попросили дізнатися, кому належать авторські права. Видавництво «Ексмо», де виходили книжки Донцової, поставило нам вимогу виділяти на зйомки кожної серії не менше 30 тисяч доларів. Звісно, тоді це була завелика сума для нас. Минуло кілька років, Донцова стала і в нас популярною, а за її романами почав знімати серіали Анатолій Матешко. Через деякий час мені зателефонували з НТВ із пропозицією екранізувати Донцову, але на той час я не могла поїхати з Києва. А щодо документалістики, то я звернулася до неї завдяки Ларисі Зіновіївні Роднянській, яка запропонувала мені зняти фільм про Сержа Лифаря. Ця картина побудована переважно на кінохроніці та дуже цікавих автобіографічних книгах Лифаря, і результатом я була задоволена. У Лифаря було незвичайне життя, сповнене не лише мистецтва, а й пригод, і це могло б стати основою для чудового художнього фільму. Далі я зняла ще кілька фільмів для «Контакту», зокрема про Амвросія Бучму, Богдана Ступку і Миколу Яковченка.

-Декілька років тому ви звернулися до анімації. Розкажіть, як просуваються справи з проектом «Коли ще звірі говорили»?

-Сьогодні, коли кіновиробництво майже зупинене, немає професіоналів так званої «середньої ланки», належної технічної бази і фінансування, анімація могла б стати шляхом мого повернення до кіно. Я маю друзів-художників, які знають компютерну тривимірну графіку й технології, є сценарій за казками Івана Франка, дали згоду працювати над фільмом чудові українські художники Кость Лавро та Віктор Бариба, відомі своїми ілюстраціями до книжок вивництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» та інших, - так і виник проект повнометражного анімаційного фільму «Коли ще звірі говорили». І вже три роки він стоїть у черзі. Як раніше люди стояли півжиття третіми в черзі на квартиру, так і ми стоїмо досі у списку в черзі на право створювати кіно. Здавалося б, є пріоритети - національна тематика, популярна 3D-технологія, що дозволило б створити хороший фільм. Казки Франка - смішні та кумедні, часом сумні та сповнені народної мудрості. У них дійовими особами стали звірі, які за характерами дуже схожі на людей. Тому пригоди героїв вчать нас сміятися над собою, роблять дитячу свідомість дорослішою, а дорослих повертають спогадами в дитинство. Кошторис проекту складався ще три роки тому, коли ціни були зовсім іншими, але й тих коштів сьогодні не дають.

-А до ігрового кіно ви не хотіли б повернутися?

- Ним я вже не хочу займатися. Створивши кілька фільмів, розумію, що фільм - це не лише те, що в голові в режисера. Це складний процес, протягом якого додається відсотків десять нового, а втрачається відсотків шістдесят. Є старий студійний анекдот про те, як для зйомок революційного фільму дуже потрібний паровоз, і від знімальної групи надходять телеграми про те, що зйомки зупинилися, минають знімальні дні, бо всі чекають на паровоз. І на це заступник директора відповідає: «Замініть паровоз хорошою грою акторів». Це класична схема кіновиробництва, яка була актуальною, коли я прийшла в кіно, і особливо характерна тепер. Але раніше на кіностудії було відчуття життя, там працювали професіонали. А сьогодні - ні виробничої бази, ні фінансування, ні системи кінопрокату. Створити ігровий фільм, який хоч трохи міг би змагатися з середнім голлівудським фільмом і зацікавити аудиторію, за нинішніх умов фінансування неможливо. Кіно як засіб заробити мене вже не цікавить, для мене кіно має бути самореалізацією, моментом творчої радості.


Корисні статті для Вас:
 
Степан Коваль: «У пошуках нових форм»2010-06-11
 
«Біла стрічка»2010-02-11
 
«Пророк»: варіанти тлумачень2010-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#6

                        © copyright 2019