Розмову вела О.Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2011:#1
Ірина Дорошенко: світло актора


Ірина Дорошенко - народна артистка України, актриса театру і кіно. Закінчила кіноакторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Працює в Київському Національному драматичному театрі ім. І. Франка. Зіграла більше десяти ролей в кіно та шістдесяти ролей в театрі, серед яких Марія у «Патетичній сонаті» М. Куліша, Анна в «Украденому щасті» І. Франка, Гонерілья в «Королі Лірі» В. Шекспіра, Пані Монтрей у «Маркізі де Сад» Ю. Місіми, Катерина Іванівна Верховцева в «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського, Ліза у «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта, Агафія Тихонівна в «Одруженні» М. Гоголя.

Мистецтво, і театр зокрема, завжди виконували терапевтичну функцію, вказуючи на темні плями суспільства або окремого індивіда та затушовуючи їх емоційним сплеском чи то сміху, чи то тривоги, чи то обурення. Це парадоксальна ситуація, коли фікція, ілюзія, яким є театр в самій своїй основі, може породжувати справжнє і тому теж ставати справжнім. А актор, який постійно перевтілюється, бути все-таки не просто «лицедієм», а провідником цього справжнього, цього «світла». Такою є акторка Національного театру ім. І. Франка Ірина Дорошенко, яка своєю потужною енергетикою легко заповнює весь зал, змушуючи його переживати, відчувати, любити.

- Що вплинуло на ваш вибір стати акторкою? І хто вплинув на ваше формування як акторки?

- Свої перші кроки на сцені я зробила ще в чотирирічному віці в Народному театрі «Київгазу», де мій тато працював режисером та актором. Я там читала вірші. Після того, як у сьомому класі побачила фільм «Снігуронька», вирішила, що обовязково стану кіноакторкою і моя снігуронька ніколи не розтане. Я ридала перед телевізором, була вражена тим, як можна покинути закохану дівчину, не розуміла, що кохання не вічне. В школі я була дуже активною: брала участь в усіх самодіяльних гуртках, була екскурсоводом шкільного музею, навіть вступала до хореографічного училища після третього класу. Балет і музика мене досі надихають. З усього видно, що я мріяла про велику сцену.

- І першим кроком до реалізації цієї мрії став вступ до театрального інституту?

- Звичайно, я подалась у театральний інститут, не сказавши про це ні мамі, ні татові. Вадим Львович Чубасов якраз проводив попередній конкурс. Я ж була абсолютно не підготовленою, у мене в голові була Снігуронька і те, чим наділили мене Бог та батьки. Мою шкільну програму замінили, запропонувавши складніший матеріал, розказали, що таке етюд, адже я думала, що потрібно ще й малювати. Конкурс в інститут був дуже великий, але я все-таки вступила на кіноакторський факультет. І дуже вдячна своїм педагогам Ю.Л. Олененку, В.Д. Савкову, В.Б. Кісіну, В.А. Приймаку, Н.А. Биченко за їхню терплячість, мудрість, фаховість. Вони нас дуже любили. І звісно, студентські роки - незабутні, особливо в театральному інституті. Моєю дипломною роботою була роль Катаріни у «Приборканні норовливої», а також Варка в «Піднятій цілині» за Шолоховим і невеликий епізод в «Історії одного кохання» Тоболяка.

- Потім ви потрапили до театру Франка...

- Так, це була дуже цікава історія. В «Історії одного кохання» я грала епізод - якутку Тоню: у валянках, шапці. Якраз у цей вечір виставу дивився С.К. Сміян, тодішній художній керівник театру ім. І. Франка. Одразу після моєї сцени він зайшов у гримерну, сказав, що хоче зі мною переговорити з приводу того, щоб взяти мене до театру. Потім були ще переговори. І зрештою я потрапила в колектив франківців. Театр тоді не був престижним, перебував у стані спаду, хоча це притаманно кожному організму: то захворів, то вилікувався. А ми ж були молоді, одержимі, нам здавалося, що ми все зможемо змінити, все вміємо зіграти. І справді, чого ми тільки не виробляли! Скажімо, у виставі «Сон літньої ночі» стрибали на батуті, виконували всілякі трюки, які межували з акробатикою ... Отож Сміян відібрав пятьох, але ми не працювали з ним жодного дня прийшов - Сергій Володимирович Данченко. І це було щастя, яке тривало більше двадцяти років. Він надзвичайна людина, бо мав дитячу безпосередність і зрілий розум, мудрість, був таким собі «мовчуном», який своїми синіми очима спостерігав за всім. Це могутній майстер з почуттям гумору і водночас з глибинним напруженням. Він - як ювелір: ми працюємо, працюємо, а потім він практично в один момент робить якесь обрамлення, в якому ми сяємо. Він займався справжнім мистецтвом і навчав нас бачити справжнє.

- Яке воно справжнє мистецтво?

- Справжнє мистецтво робить людину надзвичайною. І тут головне вміти відрізнити справжнє від несправжнього. От, наприклад, є біжутерія, а є справжні коштовності. Біжутерія теж красива, але не справжня. Мистецтво, на жаль, усе більше перетворюється на «біжутерію». Відбувається підміна цінностей. А справжнє мистецтво - воно лікує людський дух, наповнює його. Це спільна робота серця, душі, емоцій та розуму. Адже тіло ми загартовуємо, намагаємося навчити чомусь. Душу теж треба тренувати, щоб не розучитися відчувати.

-А що ви відчуваєте, коли виходите на сцену?

- Перше, що відчуваю - це подих глядацької зали. Відчуваю, як глядач реагує, переживає чи кашляє. Вистави - це живий організм. Та сама вистава проходить по-різному. Скажімо, на останній виставі «Украденого щастя» ми побачили таку реакцію, якої давно не відчували. Іноді панувала така тиша, що дзвеніло у вухах, а потім зал зривався оплесками та вигуками «Браво!», після чого наставала така ж тиша. Глядачі разом з нами долали шлях наших героїв.

-Розкажіть про свою Анну в «Украденому щасті».

- Анна, колись молода, красива українська дівчина, покохала такого ж молодого, красивого українського хлопця. Це були дві закохані особистості. Вони були щасливі, вони були закохані, але суспільство ненавидить щасливих, красивих, талановитих. Заздрісні люди, навіть рідні, вкрали їхнє щастя, «обдурили, отуманили, украли з усього...» Брати силою видали її за нелюбого чоловіка, але жити вона могла лише тим своїм коханням. І коли вона побачила Михайла, її душа не могла втриматися. Знову - вогонь. Але все трагічно закінчується для Анни. Мене часто запитують, як буде жити Анна далі? Гадаю, самотньо. Її коханого вбили, а чоловіка заберуть до тюрми за вбивство. То чиє щастя вкрадене? Це запитання. Чиє кохання постійно забирають? Я думаю, Франко писав про саму суть кохання, про те, що потрібно у своєму житті хоча б одного разу, хоча б на мить відчути окриленість від кохання, тобто побути трошки над землею і повністю йому віддатися. І нехай від цього боляче, і нехай очікує осуд. Така моя Анна.

- А цей варіант «Украденого щастя» ще у постановці Данченка? Коли ви увійшли у виставу?

- Так, це постановка Данченка. Я увійшла у виставу в 1989 році на гастролях в Хабаровську. Сергій Володимирович хотів поновити її молодшими артистами.

- Станіслав Мойсеєв у своїй угорській постановці «Одруження» обігрує Гоголя так, що Агафія Тихонівна і Подкольосін зрештою одружуються. У вас не було бажання, щоб Подкольосін усе-таки не втік?

- Можна домислювати що завгодно. Але чи треба ставити крапку? Краще три крапки. Адже глядач теж є співавтором дійства, яке він бачить. У нашій виставі Агафія Тихонівна нарешті вистрибнула з дому у вікно. Вона - дочка свого тата, купецька дочка. Тато казав: тільки за купця, вона сказала: ні, за дворянина. Вічний конфлікт батьків і дітей. У пєсі ж батько помер, як каже тітонька на початку, і тільки тоді моя героїня промовляє: «Хочу так, як я хочу, за найкращого, за дворянина». Вона собі його вимріяла, вона мрійниця. Вона вперше зустрічається з такою кількістю чоловіків, їй ніколи не освідчувалися, для неї кожна хвилина з чоловіком - це відкриття. Подив, розчарування, страх, ніяковіть і, нарешті,- кохання. Але як його втримати? Подкольосін тікає. Це дуже боляче для моєї героїні, тому що вона відкрила серце, «але ніхто з чоловіків на це не зважає, просто ніхто не хоче цього зрозуміти». Головне не те, - що вона побігла його шукати, головне - що вона вирвалася з цього дому, стала вільною. А там уже могло статися будь-що.

-Стосовно «Маленьких подружніх злочинів». Як працювалося з польським режисером? Наскільки знаю, там були якісь незвичні умови репетицій?

- Ми з Олексієм Богдановичем працювали в Польщі, у маєтку Кшиштофа Зануссі, два тижні щодня, зранку до ночі. Але найдивніше те, що ми не втомлювалися, тому що нам було все цікаво. Ми відкривали для себе світ Кшиштофа Зануссі, проходили майстер-ерудит-клас. Кшиштоф Зануссі щедро ділився досвідом, учив жити: не гаяти жодної хвилини, обовязково щось робити, що й показував своїм прикладом. Наші репетиції тривали по дев'ять годин. Було важко опановувати такий величезний матеріал. Зануссі займається інтелектуальним театром, інтелектуальним кіно, найдорожчим у світі в прямому та переносному розумінні. Він нам казав під час репетицій: «Ми йдемо не в ширину, мене цікавить внутрішній стан людини, і тільки повороти внутрішнього життя мені цікаво спостерігати». Вистава про кохання. Про те, що потрібно працювати над тим, щоб шлюб був довговічним. Кохання не може бути вільним, тому що чоловік залежить від жінки, а жінка від чоловіка. Часто за матеріальними благами, статками в душі настає пустка. І ця пустка не помічається. Її потрібно наповнювати, підтримувати кохання. Надзвичайно цікаві характери героїв цієї п'єси: заплутані, важкі, непередбачувані. Ерік-Емануель Шмітт - сучасний класик, він добре розуміється на жіночій і чоловічій психології. Це, якщо можна так висловитися, - «акторська» драматургія, вона дуже цікава для актора.

-З яким матеріалом ще хотіли б попрацювати? Що вам близьке?

-Я хотіла би зіграти в комедії. Я майже не грала в комедіях, хоча дуже їх люблю. Поки що тільки драми та трагедії. Хотілося б частіше зустрічатися з хорошими режисерами, талановитими драматургами, цікавими митцями. Хочеться грандіозної п'єси, грандіозної постановки. Хочеться справжнього дійства. Для мене такою була робота над п'єсою, яку приніс Андрій Приходько,- «Маркіза де Сад». На жаль, ми цю виставу мало грали.

-На камерній сцені щось граєте?

- Ні, не граю. В моєму житті було мало таких моментів. Я не дуже люблю камерну сцену. Можливо, тому, що звикла до великої. А це інші масштаби. Хоча, звичайно, були спроби. В нас була маленька сцена, де ми колись грали виставу «Карєра Артуро Уї, яку можна було спинити». В такому маленькому залі - як у кіно, все побудоване на крупних планах. А так певною мірою легше працювати, адже не потрібно задіювати велику енергетику.

- Після вистави відчуваєте себе втомленою чи навпаки?

- Ні, я не втомлююся, а насолоджуюся. Особливо, якщо все гарно виходить. Я не люблю грати вистави однаково, обовязково щось придумаю, щось міняю. Це може бути для когось непомітним, але мені так цікавіше.

-У вас ще є кінематографічний досвід.

- Мені було 17 років, після першого курсу інституту, коли я знялася у стрічці «На косі» за новелами Гончара, режисером якої був Василь Ілляшенко. Грала головну роль. І хоча в інституті я багато знімалася, загалом кіно зі мною чомусь не дуже «товаришує». Щоправда, цей рік у мене «врожайний». Ми закінчили фільм «Дикий ангел» за пєсою Олексія Коломійця (режисер Іван Войтюк). Вийшло дуже поетичне, цікаве кіно. Я там граю маму (а колись у театрі грала наймолодшу невістку). Цей фільм про те, що батьки завжди відповідають за своїх дітей, можуть і повинні втручатися в їхнє життя, якщо ті пішли не тим шляхом, і про те, що ніхто не має права руйнувати родину. Також на «Стар Медіа» знімаюся у фільмі «Ярость». Там граю драматичну роль.

-Театр ім. І. Франка вважається традиційним театром. А яке місце у вашому житті, в тому числі і творчому, займає експеримент?

- Взагалі в моєму житті часто складається так, що я завжди беру участь в якихось експериментах, започаткуваннях,одне слово, в переламних моментах. Ще дипломну виставу «Приборкання норовливої» ми здавали декілька разів, поки педрада вирішувала, чи потрібно її так грати. Експериментами були вистави «Карєра Артуро Уї, яку можна було спинити» на малій сцені, «Сон літньої ночі», де ми на батутах стрибали, «Прощання в червні», «Енеїда». В кіно - «Вальдшнепи» за Хвильовим - останній фільм, який зняли на кіностудії Довженка перед тим, як її зупинили. Ще раніше грала Риту - головну роль - у першому відеофільмі на «Укртелефільмі» «Чорна Пантера Білий Ведмідь» за Винниченком у постановці Олега Бійми. Бачите, то останнє, то перше. Таке враження, що я в тому часі, коли все міняється. Але мені подобаються експерименти. Важливо тільки не порушити настрій дива, таїни. Адже у світі мистецтва закладена таїна, потрібно, щоб ілюзія надзвичайного все ж таки тримала людину.

- А що б ви побажали нашим читачам?

- Не хворіти. Адже виставі так потрібні глядачі.

Жовтень,2010


Корисні статті для Вас:
 
Олександр Книга: Рентабельність і мистецтво, або Кілька слів про люд2010-02-11
 
Гогольfest. Уривки2009-12-11
 
Жан-Даніель Ляфонд – «споглядач світу і свого часу»2009-07-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#1

                        © copyright 2018