Тамара Шевченко Перейти до переліку статей номеру 2003:#3
Божий силует
 
Володимир Конкін
  Володимир Конкін у телефільмі
Як гартувалася сталь.
Режисер Микола Мащенко. 1974.  
 


Усім здавалось: якщо відкрити шлюзи й очистити русло від гаток-заборон, то тоді прийде Воно, те, що нарешті наситить завжди спраглу, ніколи нічим не задоволену істоту, котра ніяк не може віднайти "зерно спокою". І ось зовнішні перешкоди зняті, вона явилась, cвобода, - нам дозволено думати і вільно говорити... Ну і що ж? Духовний спалах Перебудови осяяв усе довкола, немов феєрверк, і зразу погас - настала темрява. Екрани телебачення захопив американський ширвжиток, з "ящиків" полилась палюча магма: блуд, одягнутий в модне вбрання сексу, насильства, вбивства - ми гинемо від демократичних свобод, тіла без душі, фізичні оболонки переповнюють Землю. Вони, немов роботи, зображають і повторюють все те, що бачать на екранах телевізорів, - масовий гіпноз умертвив дух. Манекени сміються, вбивають. Модне слово "секс" звучить, немов нове "ура!".

...У мене немає телевізора і не було. Він завжди ламався. Тепер я його просто боюсь ("Духовний вампір, дітовбивця" - написано про нього біля входу в храм). Ще в 1949 році провидець і поет Данило Андрєєв сказав, що зло антихриста піде від білого екрана. Але "ящики" стоять у всіх оселях, зваба велика, і я натисла кнопку, й раптом - "Як гартувалася сталь" - старий радянський фільм, поставлений в Україні.

Для мене він був новий, не подивилась його з принципу, адже Корчагін - комуніст.

- Навіщо ви взяли цю тему? - здивовано запитала режисера Миколу Мащенка. - Адже Островський мазохіст, фанатик, він згубив заради революційної мети своє життя і життя близьких, дорогих йому людей!

- Треба створювати фільми про вічність, для безсмертя, - поважно промовив Мащенко.

Його пафос викликав посмішку, він прозвучав тоді для мене, як фальш.. Але дуже скоро майже дослівно це повторила людина, яка служить Богу...

- З усієї радянської літератури я вирізняю Миколу Островського, він - справжній, - сказав священик о. Олександр Мень. - Найбільше я люблю і ціную його твір "Як гартувалася сталь". Чудова річ, розповідь про людську душу, яка не вмирає. Гімн Вічності, її не можна вбити.

Я промовчала, але здивування залишилось не тільки в моєму погляді...

І от з екрана на мене дивився Корчагін. Микола Островський і артист Конкін повністю злилися в цьому героєві, щоб сказати його вустами: "Зупиніться, люди, ви над безоднею! Опам'ятайтесь, ви занурили розум у шлунок і тому осліпли для всього святого. Але все є на цьому світі, ще не пізно, все залишилось - і чистота, і совість, і вірність, і Любов, - вони безсмертні! За них ішов на розп'яття Христос і ось такі Корчагіни, як я, але ми відійшли від Бога, ми не просили допомоги, а почали вбивати, розправляючись з власної волі. У цьому наша помилка, це і є наш первородний гріх".

Фільм Миколи Мащенка "настоявся", немов добре вино, він ожив і звучить саме зараз чистою, дзвінкою нотою, закликаючи, хай як це парадоксально, до Віри і Молитви.

Священик Олександр Мень все це розумів і тому шанував і цінував Миколу Островського. Крізь усі помилки в романі яскраво виблискували краплини нержавіючого металу, того Духу, який не піддається тліну. Очевидно, це розумів і Микола Мащенко, коли говорив, що створює фільм для вічності.

Епізод зустрічі Тоні і Павла - купе вагона на залізниці - це не минуле, це наше теперішнє і Майбутнє: там немає смерті, немає часу. Тонина любов до Павла перейшла в розкішну шубу, їжу, багатого чоловіка з грошовими наклейками замість обличчя. Тоня жаліє і соромиться Корчагіна, світло згасло, "душею править тіло". І воно не бачить у Корчагіні одухотвореного "Божого силуету", воно помічає тільки зовнішнє... І тому Тоня жахнулась - брудний, погано одягнутий Павка викликав у неї тільки жаль.

Але Корчагін навіть крізь розкішну шубку прозрів попередню Тоню - там всередині біля обледенілого серця злякано зачаїлась її душа і згасає дух. Тоня обрізала йому крила, вона вибрала смерть, а не безсмертя, - і Павло також пожалів її.

Є тимчасове і є вічне, людина стоїть між ними, їй дано вибір, куди йти, - чи вгору, продовжуючи лінію піраміди життя до безконечності, чи, досягнувши її піку, котитися вниз, на дно...

Люди бояться кінця. Але ми не можемо закінчуватися, бо те, що наповнює нас, не закінчиться ніколи. Мене не побачать, але це залишиться. Від мене залишиться те, що є в мені. Важливо накопичити в собі це. Воно і є "Я".

Тоня втратила своє "божественне Я", Корчагін повністю опустився в Нього. Позбувшись страху загубити своє тіло, він знайшов свою істинну душу.

Перебираючи старі рукописи, я випадково розгорнула одну з папок; замість заголовка економний почерк Святослава Іванова - інтерв'ю з М.Мащенком, квітень, 1973, далі машинопис. В той час телевізор ще не став знаряддям для розтління душ, але Микола Мащенко, немовби передбачаючи це, говорив Святославу Іванову: "Найголовніше для телебачення - це висока якість фільмів - плани виразні, наповнені такою силою емоції, такою думкою, такою образністю, що починаєш думати: це доступно тільки телебаченню, так, перша його особливість - це найвища якість, кажучи не про існуючий стан, а про ідеали".

Справді, якби на екрані телебачення йшли чисті, моральні, талановиті фільми, то він би рятував, а не руйнував душі, адже потенціал впливу цього "ящика" дуже високий.

"Так от чому після того, як подивилась фільм "Як гартувалася сталь", мені потрапила на очі саме ця папка інтерв'ю з Мащенком, - подумала я. - Так от чого о. Олександр Мень пророчо сказав: "Як гартувалася сталь" - розповідь про людську душу, яка не помирає".

Настав час вибору, куди йти людській душі: у розкішну шубку Тоні чи в руб'я Павла Корчагіна, - це розумів Микола Мащенко ще в той далекий Антихристів час, коли говорив Іванову: "Я щасливий, що в 46 років зберіг первозданне ставлення до Островського та його книжки. Тобто зберіг те, як я в дитинстві прочитав цю книжку і як поплакав над долею героя. Якщо б не збереглося у мене почуття чистого святого дитинства, то я б не взявся за фільм і не зробив його. Але тут я чесний, як кажуть, перед Богом, перед Островським і Корчагіним, перед нашим поколінням. Якби мене запитали, що головне в нашій роботі, то я б сказав - віра у вищі ідеали. Людина повна і красива тільки в той момент, в той період життя, коли вона сповнена віри, коли вона розширює свої безмежні можливості відстояти високі ідеали на землі. Майже те саме говорить у своєму "Євангелії від юродивого" (так він його назвав) наш чудовий сучасник, покійний режисер Ролан Биков: "Творчість - це коли незалежно від соціального ладу, поглядів і моралі в суспільстві ти, людина, завжди мислиш про вічне і високе. Ми ніколи не жили у брехні, так само, як не жили у брехні Пушкін і Лермонтов. А уявляєте, в який вони жили час, коли торгували людьми, коли було кріпацтво! Не жили у брехні ні Булгаков, ні Уланова, ні Плісецька, ні Тарковський. Третю світову ми програли, позаяк розслабились після перемоги у Другій і нас розбестили, взяли голими руками "без жодного пострілу" за планом Даллеса.

...Коли я захотів подивитися свій давній фільм "Опудало", родичі та знайомі навперебій почали вмовляти мене не робити цього - ти вдаришся об одвірок часу, побачиш в залі роти, які жують снікерси, почуєш цинічний сміх і помреш від інфаркту. Ні, я не вмер, мене немовби окропили "живою водою". Так, спочатку жували і сміялись, а потім повна тиша і тільки схлипування. І виходили - плакали, і обговорювали фільм так само гаряче, як і в тодішні часи... Люди залишились такі самі, тому ще є надія на одужання".

Ролан Биков помирав з книгою о. Олександра Меня, ця книга була про Христа і називалась вона "Син людський".

...Надія на одужання. Так, вона є, адже Дух не підлягає тлінню. І всі ті, хто ніс у своїх творах Божий силует, хто кликав людей до Світла, Радості й Добра, до високих ідеалів на землі, багато чистих душ, вони не розтали в просторі, не пішли від нас безслідно, вони з Вічності нам сіють золоті зерна істини і тчуть над нами вогненну ауру Любові й Краси.

Саме там, звільнившись від плоті, пройшовши через смерть, збирається Дух воєдино, і, якщо є у нас відгук, то його срібні ниті поєднуються з нашими і дають невидимі сходи - добро ніколи не загине, те, що сіє любов - безсмертне - фільм Івана Миколайчука "Вавилон ХХ" і зараз білим лебедем злетів у голубе небо й опинився в тому самому Вавилоні, де він знімався. Відтоді минуло майже двадцять років, і ось тут, в селі Халеп'є на Київщині, я вперше, так само, як і фільм "Як гартувалася сталь", побачила "Вавилон ХХ". Була сьома година ранку, ми сиділи біля телевізора з Людмилою Остапенко, в її домі і тут перед нами явилось прекрасне біблійне обличчя Івана Миколайчука. Філософ Фабіян, один-єдиний серед грішного люду Вавилона, світив любов'ю до всього живого - до трави, що стелилася від вітру, жадібного, тупого Бубели, блудниці Мальви, до комунарів і куркулів.

Кров, постріли, вбивство, блуд - хаос навколишнього - не можуть поглинути Фабіяна, який несе у Вавилон Христову віру, він "один проти ворожих рядів" перейнятий жалістю до всього сущого і "молиться за тих і за других". Через людину, через її розгнуздану плоть Фабіян бачить образ і подобу Божу і тому співпереживає кожному, і в цьому страшному хаосі Вавилона серце Фабіяна стає дахом для кожного, стараючись обігріти та освітити людську душу.

Дивні режисерські знахідки народились у Івана Миколайчука, щоб без слів, мовою символів зробити фільм про Бога. І це - в такий лютий час безбожництва.

Хрест і жінка в білому з руками, простягненими до неба, і протяжний крик (який можна розуміти як "врятуйте наші душі"). Хрест і два лебеді в холодній воді, там, під кригою, вона жива - ця Свята Трійця, і це не Мальва, це сучасна Марія Магдалина, перевтілена в святу, віддає дитину біблійному Пророкові.

- Люди, зупиніться, не вбивайте. Я прокляну вас з того світу!

- А я і не розуміла, - шепоче Люся, - це фільм про Ісуса Христа. Тому мені так і запам'яталося обличчя Івана Миколайчука. Назавжди... Такий він був особливий якийсь. Красивий-красивий, а мало не плаче. Сидить на горбку над озером і в небо дивиться. Думав, мабуть, як його Фабіян... І чому вони не люблять один одного, а все вбивають і вбивають. А я з кущів поглядаю - назирці за ним ходила. Школярка, я ще в 9 класі була.

Ледь помітна стежка веде до хатки, де жив Іван Миколайчук. Сидів от біля цього віконця, гортав роман Василя Земляка "Лебедина зграя", вбирав його гумор. В чомусь вони були схожі. Ці два філософи, які жили в країні, де нещадно викорчовували Думку. І свою гіркоту, тугу, розчарування вони виливали Бахусу і ховали в одяг саркастичного сміху. Тому і написав свій сценарій за "Лебединою зграєю" Миколайчук - він прозирав у глибини душі "веселого" письменника і каламбуриста Василя Земляка.

Зелений луг заквітчаний плямами сонця, острівцями червоної калини, на гілках якої, гойдаючись, скрекотять сороки. І білий цап трясе бородою і також копилить губу і плюється, скаржачись на нових господарів, які позбавили його свободи. А озеро заросло, його ховає темний ліс, і воно з'являється несподівано перед очима - таємниче Око дивиться в Небо, вітер згори його одухотворює, викликає трепет у темній хащі, вітер б'ється в коричневих віях комишу, крутить їх по колу, танцюючи гуцульський танок раків'янку.

Душа Івана розчинилась у цій красі і віддала людям її подих. "Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, а не знаєш, звідки приходить і куди відходить" (Євангелія від Іоанна, гл. 3, строфа 8).

Так, сьогодні день Незалежності України, зображення Івана Миколайчука на екрані телевізора злилося з його духом, і він став майже відчутним на дотик. Я йшла доріжками "яблуневого кутка", плавала в озері. Видиралась на крутий глинистий берег до сосен, і мені здавалось - скрізь поряд зі мною Він, біблійний пророк з Вавилона, адже він посіяв тут те натхнення і благодать, які зійшли на нього від цього озера, лісу, сонячних кущів. "Маленький рай" дав прорости сценарію в глибину, вгору і вдалечінь, до нашого часу.

Для тих, хто молиться, є Божий силует. Він проходить і світиться у всіх роботах Івана Миколайчука, у фільмах Андрія Тарковського, Ролана і Леоніда Бикових, Миколи Мащенка, Ролана Сергієнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики, Юрія Іллєнка, Романа Балаяна. Усі фільми поетичного кіно переслідувались, на перший погляд, з незрозумілих причин. Вони приносили країні славу і золоті медалі, були талановиті й далекі від політики.

Чого ж іще бажати? За що переслідувати? Але ті, хто накладав "табу", підсвідомо відчував у них небезпеку для себе і свого безбожного соціального ладу. У цих фільмах жив "Божий силует", вони несли людям світло і віру у безсмертя душі. Цього не могла знести тьма. Дивні люди, що не від світу цього, не могли жити інакше, вони несли людям Світло і Радість, вони сіяли золоті зерна істини.І люди плачуть, коли дивляться фільм з "Божим силуетом", і є надія на одужання. Якщо зерна впали на благодатний ґрунт, вони обов'язково проростуть.


Корисні статті для Вас:
 
Пропаганда кримінального світу -це втрата національної гідності2003-06-01
 
Лондонський кінофестиваль 2002: мова марґінальна й лімінальна2003-05-14
 
Живий театр у Донецьку2003-05-10
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#3

                        © copyright 2019